Лаймен Френк Баум - Чарівник Країни Оз

Тіп обережно викотив її звідти й причепив на місце. Він і Коневі допоміг звестися на ноги, при цьому промовивши із вдячністю:

— Ти мужньо бився, ми тобі дуже вдячні!

— А ми, схоже, відбилися без втрат, — сказав не без гордості Залізний Лісоруб.

— Відбилися, але не всі, — почувся слабкий голос звідкись знизу.

Усі повернулися і помітили голову Страшила, яка відкотилася до краю гнізда.

— Я повністю спустошений, — поскаржилася голова. — Куди, скажіть, будь ласка, поділася солома, якою я був напханий?

Це запитання примусило всіх здригнутися. Із жахом вони оглянули гніздо — воно було порожнє. Солому, всю до останньої бадилинки, розтягнули й розвіяли люті галки.

— Мій бідний, бідний друже, — тремтячим голосом сказав Залізний Лісоруб, беручи до рук голову Страшила. — Хто би міг подумати, що на тебе чекає настільки сумний кінець?

— Я не шкодував себе заради друзів, — схлипнула голова, — і я навіть радий, що зустрів смерть у боротьбі за добру справу.

— По-моєму, ви рано сльози ллєте, — втрутився раптом Шкеребертник, — адже Страшилів одяг повністю цілий.

— Воно то так, — погодився Залізний Лісоруб, — але для чого нам його одяг, якщо ми не маємо чим його напхати?

— А чому би не напхати його грошима? — запропонував Тіп.

— Грошима?! — здивовано вигукнули всі разом.

— Атож, — і хлопчик повів рукою, показуючи на папірці, розсипані у гнізді. — Погляньте, тут є тисячі доларових банкнот, а є і дводоларові, й п'ятидоларові, й десятки, і двадцятки, й півсотенні купюри. Їх тут вистачить на дюжину Страшил. Чому би нам не скористатися цим матеріалом?

Залізний Лісоруб поворушив у купі сміття руків'ям сокири, й незабаром усі пересвідчилися, що непотрібні, як їм спочатку здалося, папірці насправді були купюрами, — зрозуміло, вкраденими. У цьому ні для кого не доступному гнізді лежали, як виявилося, незліченні багатства. Страшило погодився з таким дивним планом, тому друзі взялися до роботи.

Спочатку вони розклали гроші на кілька купок, намагаючись відібрати лише найновіші та найчистіші. Ліва нога й черевик Страшила були напхані винятково п'ятидоларовими папірцями, права нога — десятидоларовими, а тулуб — півсотнями, сотнями й тисячами, та ще й так щільно, що на бідоласі ледве защібався сюртук.

— Тепер ти найцінніший член нашої експедиції, — закінчивши роботу, заявив Шкеребертник і з натяком підморгнув. — Але ми тобі будемо надійним захистом. З нами — як у банку.

— Дякую вам, — розчулився Страшило. — Я неначе заново народився. І хоча я тепер справді схожий на банківський сейф, прошу не забувати, що мій мозок лишився незмінним. А саме він не раз рятував нас у хвилину скрути.

— Зараз саме така скрутна мить, — зауважив Тіп, — і, якщо твій мозок нас не врятує цього разу, нам доведеться стирчати в цьому гнізді до кінця днів.

— Але ж у нас є пігулки бажань! — вигукнув Страшило, дістаючи коробочку із кишені жилета. — У них наш порятунок.

— Щоб ними скористатися, треба вигадати спосіб порахувати по два до сімнадцяти, — нагадав Залізний Лісоруб. — Наш спільний друг Шкеребертник стверджує, що він дуже освічений — нехай спробує.

— До чого тут освіченість? — обурився Шкеребертник. — Уся заковика в математиці. Безліч разів я спостерігав, як професор розв'язує приклади на дошці. Якщо послухати його, то з іксами, ігреками, літерками й значечками можна робити все, що тільки заманеться, головне — намішати чимбільше плюсів, мінусів і «дорівнює». Але ж, наскільки я пригадую, навіть він не зважувався стверджувати, що непарне число можна отримати шляхом додавання парних чисел.

— Ой, як багато розумних слів! — засмутився Гарбузова Голова. — Моя довбешка аж тріщить — зараз лусне!

— У мене теж тріщить, — похмуро сказав Страшило. — Твоя математика, наскільки я бачу, нагадує банку з компотом: хочеш дістати вишню — то скільки не пхай руку, а все ловиться не те. Я переконаний: цю загадку розгадати просто. Якщо, звісно, розгадка існує.

— Згоден, — кивнув Тіп. — Бабця Момбі ані бельмеса не тямить у іксах та ігреках. Вона й у школі ніколи не вчилася.

— А що, коли рахувати від середини? — несподівано запропонував Кінь. — Взяти для початку дві половинки, а там, може, й до сімнадцяти недалеко?

Усі перезирнулися здивовано: такої блискучої ідеї від Коня не очікував ніхто.

— Знімаю капелюха, — сказав Страшило й низенько вклонився.

— Він має рацію, — зрадів Шкеребертник, — додамо дві половини, отримаємо одиницю, а вже до неї почнемо додавати по два і так дійдемо до сімнадцяти.

— Дивуюся, як я до цього не додумався першим! — буркнув Гарбузова Голова.

— А ти не дивуйся, — повчально сказав йому Страшило. — І не вважай себе розумнішим за інших.

— Тепер лишається знайти правильне бажання, — поспішав Тіп. — Хто проковтне першу пігулку? Може, ти?

— Мені не можна, — захитав головою Страшило.

— Чому це не можна? Адже рот у тебе є, — здивувався хлопчик.

— Звісно, є. Тільки намальований і ковтати із нього нема куди, — пояснив Страшило. — Чесно кажучи, — зізнався він, зітхнувши й критично оглянувши компанію, — боюся, що з нас ковтати вміють лише хлопчик і Шкеребертник.

— Тоді перше бажання загадаю я, — викликався Тіп. — Дайте мені сюди срібну пігулку.

Туго напхані рукавички Страшила не могли вхопити такий маленький предмет, і тому він простягнув хлопчику всю перечницю. Тіп дістав одну пігулку і поклав її до рота.

— Давай, рахуй! — азартно вигукнув Страшило.

Тіп заходився рахувати: «Половина, один, три, п'ять, сім, дев'ять, одинадцять, тринадцять, п'ятнадцять, сімнадцять!»

— Тепер кажи бажання! — квапив Залізний Лісоруб.

Та саме в цей момент хлопчик відчув у животі страшний біль.

— Пігулка отруєна! — закричав він перелякано. — О-ой! Убили! Рятуйте! О-ой! — він скорчився і заходився качатися по дну гнізда. Тут усі злякалися не на жарт.

— Друже, чим тобі допомогти? Скажи мерщій! — вмовляв Тіпа Залізний Лісоруб, нікельованими щоками якого котилися сльози.

— О-ох, я не знаю! — причитав Тіп. — О-ох! Хотів би я не ковтати цю пігулку!

Біль зник так само раптово, як почався. Хлопчик звівся на ноги, а Страшило здивовано втупився в чарівну перечницю.

— Що ти там побачив? — запитав хлопчик, якому одразу ж стало трошки соромно за проявлену слабкість.

— Тут знову три пігулки, — буркнув Страшило.

— Цілком зрозуміло, — пояснив Шкеребертник, — адже Тіп сказав: «Хотів би я не ковтати пігулку». Ось бажання і збулося: він нічого не ковтав. Отже,