Галина Костянтинівна Вдовіченко - Інші пів’яблука

входу! Бо саме звідти сунули вода і вітер. Вони помчали щодуху вглиб на слабке світло, на якесь тьмяне джерело, що ледь жевріло віддалік, чуючи, як дихає їм у спину велика вода, гнана вітром. Ян, певно, мав здатність бачити в напівтемряві або не забув ще маршрутів своїх дитячих мандрів. Вони зачіпалися рукавами за зубці шершавих стін, шпорталися в розсипах дрібного каміння під ногами й відхиляли голови від виступів. Жах гнав їх уперед. Ледве Ірині сяйнула думка, що вони заплуталися в цих ходах під землею, як раптом зробилося світліше – перед ними виросли кручені сходи. Ірина з Яном спинилися, відсапалися і рвонули вгору.

У спину їм дихали підземні води, що їх випустив на поверхню бог морів Посейдон, вони збудили дух скульптур, що колись стояли на ратуші. Ян ще пам’ятав деякі з них, хоч більшість фігур знищила пожежа задовго до того, як він народився, а час доруйнував, розсипав, розвіяв важливі деталі, обернувши досконалі творіння на невиразних бовванів. Але дух тих скульптур нікуди звідси не зник, він оселився назавжди там, де ніхто його не турбував, у підземеллі ратуші. Хлопці сімдесятих розкрили таємницю, навчилися викликати давноминулий час, будити давніх мешканців ратуші, і тепер у потилицю втікачів дихали господарі будівлі. Немейський лев бив гігантським хвостом по долівці, збурюючи піщані смерчі, дряпав кам’яне лігво гострими пазурами. Лернейська гідра, відсунувши привалений камінь, укритий плямами цвілі, ляскала крильми й сичала всіма своїми сполоханими головами. Кроки велетня лунали за рогом, чути було голос Русалки, сумний пронизливий спів… Головне було – не озиратися. Не озиратися ні в якому разі. Щоб самим не перетворитися на кам’яні стовпи.

Дванадцять залів пробігли наскрізь, нарешті – світло, ковзнули в шпарину, ледве протиснулися в якийсь отвір, а тоді почули, як розшарпується, роздирається тканина. Здавалося, вони нагорі, на якомусь із поверхів, а виявилося – на рівні землі. Наче вивалилися з шафи, випали просто на площу, під останні краплі дощу, під осіннє кволе сонечко, що осяяло калюжі, мокрі дахи, напис «Книгарня» та брудні боки екскурсійного автобуса. Схожа на шкільну вчительку жінка-екскурсовод говорила з протяглою інтонацією:

– …Вічна реставрація – символ Бучача. Саме так цей сучасний художник назвав свою картину…

На бруківці, задерши голови, стояли туристи, ніхто не звертав уваги на захекану парочку, наче ті двоє були невидимі.

– Чи відбудують колись барокову споруду, зведену 1751 року? – запитувала екскурсовод сама себе, знявши очі до неба. – Чи вдасться врятувати для нащадків унікальне творіння двох майстрів – архітектора Бернарда Меретина і скульптора Іоана-Георга Пінзеля? Відповіді на це запитання й досі немає. А тим часом у підвалі ратуші збирається вода, наче з-під мурів піднімається й опадає підземне море. Дах почасти перекрили, але відбудовчі роботи через брак коштів зупинили. Отже, перлина архітектурного мистецтва вісімнадцятого століття й далі руйнується. На жаль, досередини годі потрапити, там панує занепад. Ратушу замкнено. З дванадцяти, за іншими джерелами – з чотирнадцяти, а то й більше, скульптур, якими був прикрашений фасад, уціліли фрагменти. А тепер пройдімо в цю вуличку…

Їм було по дорозі. Голос із чіткою дикцією вів усіх уперед:

– Микола-Василь Потоцький… Як сказала б Ліна Костенко, «п’яндига та гуляйда». Його замок-палац у Бучачі був місцем гучних бенкетів і гріховних утіх. Можливо, переломним моментом життя став випадок, коли в нападі люті він убив дівчину, яку в легендах називають Бондарівною. А відтак, на знак покути, почав витрачати значні кошти й докладати великих зусиль, щоб збудувати чимало храмів… Не відставайте, будь ласка… Ми щойно з вами були у Покровській церкві. Тепер, дорогою до замку, зайдемо до Успенського костелу.

Тут їхні шляхи розходилися. І поки екскурсовода було чути, лунало:

– Можливо, майстер Пінзель похований під цією спорудою, бо саме для неї він свого часу виготовив вівтарі, тут він брав шлюб, тут хрестив своїх синів. Однак записи про шлюб та про хрестини збереглися, а про смерть і поховання – ні. Де він похований? Навіть могильної плити не збереглося…

Бучач веде Ірину з Яном далі, до «опеля», помитого дощем. За кам’яним низьким парканом, викладеним з річкового каменю, скімлить пес. Він своїм чорно-білим зором бачить щось таке, чого не помічають люди. Місто ховає в собі інше місто, – містичний, міфічний Бучач. На нього згори, з самісінької ратуші, споглядає сарматський філософ. Його ніхто не пам’ятає, а він там є, сидить там упівоберта, проводжає заїжджих очима.

Їдучи назад, раз у раз згадували пережите в підвалах ратуші. Що це було? Ірина врешті переконала б себе в тому, що така з ними трапилася галюцинація – одна на двох. Може, надихалися застояного повітря підмурів, але відірвана на куртці кишеня та сліди на кросівках, що їх довелося відчищати вологими серветками, свідчили: все, що з ними сталося, – це правда.

Ян переконував: приблизно так само траплялося в дитинстві, але тоді він відбувався тільки легким переляком: вітер дмухне, десь наче вода зажебонить, та й по всьому. Однак і ратуша на ту пору була інша, ще стояли нагорі деякі дивом уцілілі скульптури. Коли так піде й далі – хоч куди вже далі? – то, за законом збереження енергії, вся та сила, що нуртувала в камені скульптур, перетече в підвали й перетвориться колись на нечуваний вир, що зніметься вгору. Ян і сам не чекав, що викличе таку потужну хвилю вітру та води.

Їхали в густих сутінках, наздоганяючи світло фар, а бачили перед собою підземну ратушу.

– Я колись ходив туди на музику, – розповідав Ян, – у ратуші була музична студія. Одного разу ми з товаришем опинилися на даху, бо хтось забув зачинити двері, що вели до кручених сходів. Ми вибралися нагору, вилізли через широкий лаз чи то вікно на вузький балкон й обійшли по колу вздовж усієї балюстради. Я бачив тоді деякі скульптури, вони ще були на своїх місцях. Ззаду вони мали такий вигляд, наче були невикінчені. Скульптора більше хвилювало, якими їх побачать із площі. Нас із товаришем налякав якийсь вуйко, нагримав, погнався за нами, я впав – підвівся, збіг униз, а товариш каже: «Чого так довго?» Я мац – на голові ґуля. Ага, думаю, ось воно що! Я, мабуть, зомлів на кілька хвилин. А тоді відразу й пригадав: та я ж щойно летів над містом! Здіймався над ратушею. І каріатиди – які каріатиди, хто їх там коли бачив, на ратуші? – підводили голови, тримаючи свої тягарі міцними руками, дивилися мені вслід. Я бачив гігантського невільника на тлі сріблястої поверхні Стрипи. Його руки,