Люсі Мод Монтгомері - Енн із Шелестких Тополь

теж сподобалася. Елізабет поводилася, як справжня маленька дама, була охайна й чемна зі старшими. І хоч вони знали, що Енн не схвалює методів пані Кемпбелл, та все ж не могли заперечити, що свою правнучку ця добродійка виховала, як належить.

— Я не хочу спати, панно Ширлі, — прошепотіла Елізабет, коли після радісного вечора вони вклалися до ліжок у кімнатці на піддашші. — Шкода марнувати на сон хоч одну хвилину із цих дивовижних двох тижнів. Я хотіла б зовсім не спати, доки буду тут.

Якийсь час вона не спала. Їй було приємно лежати й наслухати низький, розкотистий звук, що був, як їй сказала панна Ширлі, гуркотом хвиль. Він сподобався їй, як і зітхання вітру попіддашшю. Елізабет завжди боялася ночі — хтозна, яка потороча може кинутися на тебе з мороку? — але тепер страх її минув. Уперше в житті ніч здалася їй другом.

Завтра панна Ширлі повезе її на узбережжя, де вони купатимуться в тих сріблистих хвилях, що біжать до берега, і які вони вже раніше бачили за зеленими ейвонлійськими дюнами, виїжджаючи бричкою на останній пагорб перед Зеленими Дахами. Одна по одній хвилі накочувалися на берег. Остання була великою, темною хвилею сну. Вона огорнула Елізабет, котра поринула в неї, солодко, покірно зітхнувши.

«Тут… так… легко… любити… Бога…», — думала Елізабет, засинаючи.

А втім, щоночі упродовж своєї гостини в Зелених Дахах вона лежала безсонна, ще довго потому, як засне панна Ширлі, і міркувала. Чому життя в Ялиновім Затінку не могло бути таке, як у Зелених Дахах?

Елізабет ніколи ще не жила в домі, де могла б собі галасувати, якби захотіла. У Ялиновім Затінку всі мусили ходити тихо, говорити тихо… ба навіть думати тихо, як часом здавалося дівчинці. Від цього вряди-годи її охоплювало нестримне бажання кричати, голосно й довго.

— Тут ти можеш галасувати, скільки захочеш, — запевнила її Енн. Та хіба не дивно — тепер, коли ніщо не заважало, їй більше не хотілося кричати. Тепер їй подобалося ходити тихенько, нечутно ступаючи між усіх тих прегарних речей, що оточували її. Проте за ці два тижні в Зелених Дахах Елізабет навчилася сміятися. І коли настав час повертатися до Саммерсайда, вона забрала із собою чарівні спогади, а Зелені Дахи ще багато місяців жили чарівними споминами про маленьку Елізабет. Для всіх мешканців ферми вона лишилася «маленькою Елізабет» попри те, що Енн урочисто відрекомендувала її як «панну Елізабет». Вона була така крихітна, золотокоса, така схожа на ельфа, що вони не уявляли її інакше, ніж «маленькою Елізабет» — маленькою Елізабет, що танцювала в сутінковім саду поміж білих лілей; маленькою Елізабет, що читала казки, згорнувшись клубочком на грубезній гілці старої яблуні, не питаючи дозволу й не порушуючи жодних заборон; маленькою Елізабет, що майже потонула на луці між жовтців, серед яких її золотава голівка здавалася лише трохи більшою за інші квіткою; маленькою Елізабет, що бігала за метеликами чи намагалася злічити світляків на Стежині Закоханих; маленькою Елізабет, що наслухала, як у великих дзвіночках гудуть джмелі; маленькою Елізабет, яку Дора пригощала суницями з вершками на кухні, чи смородиною, щойно зірваною з куща («Яка гарна смородина, правда ж, Доро? Наче їси коштовні камінці»); маленькою Елізабет, що співала в таємничому мороці ялинника; маленькою Елізабет із пальцями, липкими від соку свіжозрізаних великих рожевих троянд; маленькою Елізабет, що споглядала велетенський місяць понад долиною, де жебонів потічок («Здається, у місяця стривожені очі, правда ж, пані Лінд?»); маленькою Елізабет, що гірко плакала через небезпечні пригоди героя в новому розділі повісті з журналу, що його одержував Деві («Ох, панно Ширлі, він цього не переживе!»); маленькою Елізабет, що заснула по обіді на канапі в кухні поміж Дориних кошенят, зарум’яніла й чарівна, ніби дика троянда; маленькою Елізабет, що аж заходилася від сміху, коли вітер оголював гузна старим бундючним курям — невже це Елізабет могла так сміятися? — маленькою Елізабет, що допомагала Енн глазурувати кекси, пані Лінд — вирізати клаптики для нової ковдри з візерунком під назвою «подвійний ірландський ланцюжок», а Дорі — начищати старі мідні свічники до такого блиску, аж у них можна було побачити своє відображення; маленькою Елізабет, що пекла крихітні, ледь не іграшкові тістечка під пильним керівництвом Марілли. Ніде в усіх Зелених Дахах не лишилося жодного місця чи предмета, що не нагадував би їхнім мешканцям про маленьку Елізабет.

«Хотіла б я знати, чи буде в мене ще колись два таких щасливих тижні», — думала Елізабет, їдучи із Зелених Дахів. Дорога до станції була так само розкішна, як і два тижні тому, але споглядати її Елізабет заважали сльози, що раз по раз набігали на очі.

— Ніколи не подумала б, що так сумуватиму за якимсь дитям, — сказала пані Лінд.

Коли маленька Елізабет поїхала, у гості до Зелених Дахів аж до кінця літа завітали Кетрін Брук та її песик. Кетрін подала заяву про звільнення зі школи й у вересні збиралася вступити на річні секретарські курси в Редмондськім коледжі. Зробити це їй порадила Енн.

— Я знаю, це тобі сподобається, а вчителювати ти ніколи не любила, — мовила Енн якось надвечір, коли вони вдвох сиділи в порослому папороттю закутку біля конюшинового поля й милувалися красою призахідного неба.

— Життя винне мені більше, ніж заплатило досі, і я хочу взяти від нього все, що належить мені, — рішучо відказала Кетрін. — Я почуваюся значно молодшою, ніж рік тому, — додала вона сміючись.

— Звісно, для тебе це найкраще, але я не уявляю Саммерсайда й нашої школи без тебе, — мовила Енн. — У моїй кімнатці в башті тепер буде так порожньо без наших вечірніх звірянь та суперечок, без тих веселих годин, коли ми пліткували й жартували про всіх і все на світі.

Рік третій

1

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

8 вересня

«Коханий,

от і скінчилося літо — літо, упродовж якого я бачила тебе лиш раз, на ті травневі вихідні. І знову я в Шелестких Тополях — розпочинаю третій і останній свій рік у саммерсайдській школі. Ми з Кетрін так гарно провели час у Зелених Дахах, і тут мені страшенно її бракуватиме. Нова вчителька молодших класів — весела маленька особа, пухка, рожевощока й привітна, мов цуценя — але чомусь це все, що я можу про неї сказати. Її сині усміхнені очі не сяють жодною думкою. Вона мила дівчина й завжди такою буде, проте в ній нема чого ВІДКРИВАТИ. А скільки всього можна було відкрити в Кетрін,