Люко Дашвар - Мати все

На столі – розкіш, нянька захекалася. А нікому й діла немає: біля ялинки скупчилися. Стас насторожений, Ліда на нервах, дівча те до Іветти тулиться, наче тільки вона захистить. Платон млявий. А Іветта в гуморі. Усе за планом.

– Лідочко! Станіславе! Хочу познайомити вас із Раєчкою. Тепер вона житиме з нами, і Платон уже сказав, що щасливий від того. Так, синку?

– Так… – безбарвно.

Нормально! Іветта Раю до Ліди зі Стасом підштовхнула. Ліда почервоніла до скронь, випростала руку, – привітатися хотіла, та дівча відсахнулося. Ліда перехопила гнівний мамин погляд, видушила з себе максимальну привітність.

– Мене звати Ліда. Я сестра Платона. Ми зі Стасом… дуже раді бачити тебе тут…

– До столу, до столу! – заметушилася Ангеліна, і всі посідали б, як і планувала Іветта, та Платон раптом уважно глянув на Стаса, підійшов, усміхнувся щиро і сказав:

– Я – Платон, а хто ви такий?

Іветта зблідла. Ліда гарячкувала:

– Тохо! Це… – Ну прості ж слова треба сказати: «Це мій чоловік, я люблю його, ми живемо разом». А як сказати? Що, коли не жити їм разом? Після свінґерів так і не поговорили.

– Я Стас, чоловік твоєї сестри. Я люблю її. Ми живемо тут… неподалік. Заходь у гості! – сказав Стас так щиро і природно, що вразилася не тільки Ліда, але й Іветта з нянькою.

– Добре, обов’язково зайду, – кивнув Платон так просто, що Іветта рота роззявила. – А тепер запрошую тебе до себе в гості. Ходімо, Стасе?

– Ходімо!

Платон потяг Дезінфікатора до своєї кімнати. Жінки завмерли посеред вітальні й перезирнулися. Тільки Рая в неймовірній біло-блакитній сукні не побачила нічого надзвичайного. У душі свої страхи. Вона не бачила Платона майже добу: цілий день красива пані тягала її по лікарях, і ті обстежували дівчину так ретельно, ніби Раї завтра до армії. А навіщо? Здорова! Інше болить! Платон із неї очей не зводив, потім пані сама призналася, що він Раю полюбив і страждає, а він спав. Вона ж на власні очі бачила – спав собі. І пані раптом так дивно сказала, що, мовляв, ще подивимося, чи захоче Платон тебе, Раю, брати… І хіба не мука? Рая з рожевої кімнати вийшла, а тут та сестра його, що вона її циганкою про себе обзиває. І Платон… Оце ходить, наче і спить на ходу. І не глянув на неї. Хіба не мука? Їй би сісти, так тепер до столу ніхто і не пнеться. Що робити? Добре, що нянька все бачить. Заметушилася, всадила дівчину на диван, до хазяйки побігла.

– Іветто Андріївно, хай Лідуся до них піде. Це ж – таке! Це ж після Петра Григоровича перший чоловік, який до Платосика…

– Мовчи! – так люто шикнула Іветта, що няньку паралізувало.

Ліда розгублено стиснула кулачки.

– Ангеліна має рацію, мамо… Може, мені…

– Усе буде добре! – Іветта посміхнулася грізно. – Ти краще, Лідочко, розпитай Раєчку, чи їй подобається столиця? Невже тобі не цікава свіжа думка? Ми з Раєчкою сьогодні цілий день у місті провели.

Це був наказ. Ліда ступила крок до дівчини, Іветта опустилася в крісло, учепилася поглядом у двері Платонової кімнати. Що там? План був простий і ефективний. Так простимулювати Платонову активність, щоб надвечір син потроху збудився і вкотре заговорив про Раю. Іветта була впевнена: у присутності всієї сім’ї хутірська Джульєтта не пручатиметься. Для того й покликала доньку з її Дезінфікатором. А Платон утік!

«Як же я не врахувала, що Платон ніколи не спілкувався з живим чоловіком?… Крім Петра Григоровича…» – краялося серце.

…Стас і Платон, як два турки, сиділи на килимі, із відвертою цікавістю розглядали один одного. «На дурника не схожий, – думав Стас. – І на Ліду теж геть не схожий. Наче і не брат із сестрою. Очі розумні. Ще красивішим став відтоді, як я його бачив. Змужнів. Босий…»

– Чому ти босий? – запитав.

– Щоби жити, – розважливо відповів Платон, і тим намалював на серці Дезінфікатора великий червоний хрест вселенського милосердя. Пручатися зайве. Стас і не намагався противитися несподіваному дивному хвилюванню.

– А хіба… не можна жити взутим?

– Не можна.

– Фігня! – Стас завівся. Тут не було повітря, і, як і чотири роки тому, він раптом відчув скажену задуху. – Якщо ти взуєшся, то вийдеш звідси. Хіба тобі не хочеться вийти на вулицю?

– Ні.

– Чому?

– Ходити треба по землі, а на вулиці землі нема.

– То і не біда. Зате ходити зручно.

– Біда, – мовив Платон затято. Запитав: – А ти знаєш таке слово – «вісон»?

Дезінфікатор згадав про Шнітке, підозріливо насупився:

– Композитор?

– Вісон. Літера «В». Вісон – дуже коштовна біла чи пурпурна матерія. Була в широкому вжитку в Древньому Римі та Древній Греції.

– Круто! А ти…

– Чому ти не приходив раніше?

– Справи, – знітився. Перевів стрілки. – А он там дівчина…

– Рая.

– Рая? Авжеж.

– Ми одружилися.

– Коли?

– Вночі, але це таємниця. Мама наполягає, щоб я став на коліно, мав квіти й обручку. Я думаю, це зайве, але мама…

Мама?! Ох, Стасові та мама у печінках.

– До чого тут твоя мама? Ти – доросла людина. Сам повинен вирішувати. Ти дівчину хоч… любиш?

Платон задумливо кивнув:

– Я її відчуваю.

– Та ні, чекай! То дурня. Любов…

– Любов – ідея, – перебив Платон. – Любов існує незалежно від людей. Люди… Вони воюють, воюють, аби тільки захопити цей трофей – любов. А на війні справедливості нема, доброї волі нема – тільки кров. Поки хоробрий своїм життям торує шлях, підлота головний трофей уже за пазуху кладе. А хоробрий усіх переміг, до скарбниці дорвався, дивиться – трофеї всі такі дрібні та негідні. А щось же треба взяти. Не дарма ж воював. Не з порожніми ж руками з битви повертатися. Любов – трофей битви. Годі шукати гармонію. Краще відчувати того, хто тобі потрібен.

– Філософія… – пробурмотів Стас безпорадно.

– Так. Найголовніше філософське питання в тому, хто з двох у любові вважає себе трофеєм, а хто – завойовником. Часто ролі змінюються. Як і оцінка самого трофею.

Стас приголомшено дивився в глибокі сині очі, відчував – тоне. «Ну наплів – півжиття розбиратися. Мабуть, книжок начитався: справжнього ж життя не знає. Звідки йому?»

– А ти чим займаєшся? – щоб відволіктися від незрозумілої теми.

– А ти? – запитав Платон.

– Хлорку продаю, – усміхнувся Дезінфікатор.

– А я три справи зробити мушу. А тоді помру, – й собі всміхнувся хлопець. На Стаса подивився зі здивуванням: – А ти вже три справи зробив?

Стас відчув: ще мить, і на очі навернуться несподівані дитячі сльози. Хмикнув, обійняв Платона.

– Я… у