Павло Архипович Загребельний - Євпраксія

нахилений над Євпраксівю, золотий ланцюг теліпався йому на впалих грудях, пожадання било йому очей, але якесь дивне, мовби летюче, пронизувало йому очі, пролітало крізь нього всього невловимою хвилею, відлітало, нічого не зоставляючи, окрім пустки.

Імператор застогнав, тяжко зворухнувся і пішов до дверей. Євпраксія мовчала. Мала б стогнати вона — хто почує?

У замках на людей налягають сни. Снам нікуди подітися, задавлені каменем, вони гнітять людину, знестямлюють її, лякають або ж ваблять нездійсненністю. Вночі Євпраксія побачила сон. Ту саму ложницю, в якій спала, те саме ложе, тільки піднесене вище, на зріст людини.

… Стояла на ложі у довгій сорочці, з довгими-предовгими рукавами, а внизу, ледь дотягуючись поглядом до її ніг, безпорадно й несміливо тупцював Генріх, невміло простягав угору довгі свої руки, але не до неї, а до маленької дівчинки, яка теж стояла на ложі, у такій самій сорочці, як у Євпраксії, власне, й не дівчинка, а маленька Євпраксія, ще безмовна, ще лиш у лепетанні, і Генріх тягнувся до малої, незграбно тупцював, врешті вхопився за її рученята, потанцював довкола ложа, приспівуючи. Тоді маленька Євпраксія несподівано випручала свої рученята і кинулася до Євпраксії великої і промовила: «Ма!..» І Євпраксію всю затрясло: дитя, її дитя! Вона війнула довгими рукавами, хотіла простягнути дитяті руки і з жахом відчула, що не має рук. Рукави були порожні…

Прокинулася вмить, лежала, задавлена жахом, тоді стрепенулась, ожила, засміялася в темряві сама до себе, до ночі, до простору, до всього сущого. Бо почула, як круглиться в ній плід.

У ній — життя! Що їй до якихось там високих справ? Вона в собі — земля, держава, влада, всесвіт, вічній. Як не розуміють цього чоловіки? І які жалюгідні вони в своїх намаганнях виказати свою силу. Прагнучи вивищитися, лише принижуються. Може, й вона пішла навстріч невиразним домаганням Генріха тому, що сподівалася на його незвичайність, вищість, піднесеність над щоденністю, над брудом, над ницістю. Не терпіла ницості ще змалку, хотіла б жити в світі чеберяйчиків, вичаруваних доброю Журиною з небуття, бо хто бодай раз зазнає щастя зазирнути в чарівливий світ чеберяйчиків, той навіки втратить охоту до життя звичайного.

Вона зготовлялася до незвичайного. Несла в собі життя, дарувала світові дитя — сама ще дитина.

Буде ще одна Євпраксія, так само вродлива, але щасливіша, зазнає щастя сама, даруватиме щастя і радість усьому сущому. Полями їде — поля леліють від неї, лісами їде — ліси зеленіють від неї, понад ріками їде — ріки шумлять від неї.

На ранок дала знати Імператорові, що хоче з ним говорити. Генріх з'явився знахабніло-зраділий. Мова Євпраксії була коротка:

— Ваша величність, священний стан мого здоров'я не дав мені змоги взимку супроводжувати вас в далеку дорогу.

Імператор знетямлено дивився на неї. Не вірив. Не наважувався повірити. Може, энов налягла на нього глухота?

— Ви справді сказали те, що я почув? — спитав з незвичною для самого себе несміливістю.

Євпраксія не відповіла. Слухала, як круглиться в ній плід…

ЛІТОПИС ІМПЕРАТОРСЬКИЙ

Коли влада опиняється в руках воїнів, тоді вона створює війни, яких потребує для свого існування. Про імператора казано так: «Він узяв залізну зброю, сів на чорного коня і поїхав на війну». На війну або з війни— більше нікуди, бо імператора й тримають можні лише для того — як тримають бойових коней. Імператор, попри його високе становище, живе, як сорока на гнучкій лозі: довго на місці не всидить. У чому суть володарювання? Звати, вгадувати, передбачати, встигати, не давати підняти голову, втихомирити, вгамувати, подавити. Генріх метався все життя — і не встигав, запізнювався, події випереджали його. Іноді йому щастило навіть тоді, коли здавалося, що вже все втрачено. Так було в час сутички з папою Гільдебрандом. Тоді простий саксонський люд, усі ті, кого імператор так безжально покарав за повстання проти нього, несподівано стали на бік Генріха, допомогли йому звалити найстрашнішого, найзапеклішого ворога. Чому пішов за ним простий люд, Генріх не знав. Не мав часу для роздумів. Ідуть за ним — отже, з ним. І так буде і бути має завжди.

Але пішли охоче тільки проти Гільдебранда. Мабуть, побачили загрозу для себе ще більшу, ніж од імператора. Знехтували навіть вірою в бога, посланником якого вважався папа, бо ніщо не викликає такої стривоженості у віруючих, як наявність у намірах церкви відвертих зазіхань на владу та ще й на світову. Коли князі церкви не йдуть за вірою, а підкоряють її собі, своїм потребам, тоді народ повстає і проти них, і проти самої віри. Хоч і неусвідомлено, люд її е міг простити Гільдебранду намагань розхитати держави. Бо тоді б тисячі місцевих тиранів умить скористалися слабкістю верховної влади. Ліпше мати одного короля, ніж тисячі нестримуваних феодалів.

Відчуття і розуміння власної величі живе в народі спервовіку, народ знає також, що велич вимагав зусиль. Не можна дозволити роз'єднати себе. Дрібні землі завжди наповнені дрібними людьми, пройдисвітами, ошуканцями, чварами, негідними пристрастями. Людську моральність і запас сил для майбуття найбільше збирає і оберігає сильна держава, а не окремі городи й князівства, на які хотів розбити всю Європу папа Григорій-Гільдебрапд. Сподівався на підтримку феодалів, а підняв проти себе весь люд, який пішов за імператором Генріхом.

Це була прикра несподіванка для папи. Протягом віків церква не знала супротивників, невігластво було надто безумовним, покірливість занадто рабська, віра — занадто сліпою. Ніщо не вказувало на зміни, не віщувало настання нових часів, тому папа так, сказати б, нахабно замахнувся на всезагальне панування, уже наперед смакуючи звитягу.

Гільдебранд завчасно святкував перемогу. Матільда Тосканська нестримною запопадливістю своєю доконала свого улюбленого папу, вигукнувши: «Ви повинні насолодитися цим папством, яке дарував вам бог!»

Слова іноді мають злі крила. Розлітаючись, вони поверчтаються, щоб убивати. Слова захвату Матільди Тосканської стали передвісником згуби Гільдебранда.

Генріх вважав, що то він подолав папу. Залишив у Римі свого власного папу Климента, повернувся до Германії, але щось сталося незбагненне в Італії: по смерті Гільдебрандового наступника Віктора з'явився ще один папа, назвався Урбаном; виходило так, що саме він — справжній, а Климент — антипапа, самозванець, без влади, без впливу, без значення. Рожер Сіцілійський визнав себе ленником Урбана, зрадливі римляни теж стали на його бік. Урбан урочисто в'їхав у апостольську столицю, а Климент вимушений був ганебно втікати до Равенни. Матиьда Тосканська, яка вперто стояла на боці пап, ворожих Генріхові, звабила своїми незліченними багатствами молодого баварського герцога Вельфа, такого скупого, що заради смачного обіду міг