Павло Архипович Загребельний - Євпраксія

І тоді побачила першого чеберяйчика. Першого — і вперше. Стояв попереду, далеко чи близько — не збагнеш. Був якраз на путі в коня, на його бігу, мав би потрапити під копита — ве лякався. У непробивній темряві ночі світився, ніби мав на собі сонячний промінь. Такий маленький, що сховався б у жолудевій шапочці, видався Євпраксії більшим за все довкола — чи то він миттю побільшав, затуливши собою півсвіта, чи вона змаліла до його розмірів і відбула мандрівку туди й назад, до чеберяйчика і знов на коня в одне змигнення она, як та свята Бригітта, що здійснила подорож з Ірландії до Італії, встигнувши лиш раз моргнути.

Який він — старий, молодий, як зодягнений, як стояв, як дивився, не могла помітити. Вдарила їй у серце його лагідність, вразив тихий, але виразний голос, голос був молодий і мова молода, рідна, забута-презабута.

— Отак і їдь, — сказав чеберяйчик. І махнув рукою. Бо мав руки, ноги, все як у людей, тільки поменшене. Адже мала дитина має в собі все, як доросла людина, а очі їй даються відразу на все життя — вони не ростуть, не більшають, є такі, як їх дано. У чеберяйчика теж були людські очі. Великі, гарні, може, й чеберяйчика не було, а самі тільки очі? Золоті. То не в неї золоті очі, а в чеберяйчика. Журило помилився, сказавши: «Золоті твої очі, Євпраксіє!»

Їхала далі бея страху, бо сяяли їй попереду золоті очі, чеберяйчик мовби відбігав перед нею, відсовувався, відлітав, був як гори, як ліси — всюдисущий, добрий, турботливий.

— Як це ти можеш? — спитала вона його.

— Я не той, я інший, — відповів їй чеберяйчик. — Перший лишився. Там, де ти його бачила.

— А ти ж який?

— … цятий.

— Скільки ж вас?

— … сот і тисяча. Скільки треба, стільки й буде.

— І вам не страшно тут?

— Ми не відаємо, що то таке.

Вона їхала далі, чеберяйчики значили їй путь, виходили з лісових горіхів, виступали з серцевини дубів, із сирого кореня, з палого листя, з трави-переступня. Коли переїжджала через ріки, потішали її пісенькою: «Ой під мостом риба з хвостом, а на мості молода…» Коли треба було їй перепочити, проганяли від Євпраксії несплячки, насилали на неї дрімливиці й сонливиці. Коли хотіла їсти, давали їй золоту хусточку, від одного помаху якої розчинялися брами замків і городів. Коли хотіла міняти коня, приводили сіру козу, примовляли: «Козо, козо, сере-пенися!» З кози сипалося золото. Євпраксія купувала нового коня, а коза все була ціла. Бив мороз — чеберяйчики заводили сумовитої: «Сьогодні річечка бистрою йшла, на завтра річечка тихенька. Притиснув її лютий мороз. Сьогодні Пракся весела була, на завтра Пракся смутненька. Обняла її чужина…»

Відстані, пустища, ворожнеча, порожнеча… У лісі-недоборі блудило блудців сімсот молодців і чотири. А всі вони — чеберяйчики.

Серед безлюддя й безгоміння постала перед Євпрак-сією скляна гора. Світилася прозорістю, сяяла небесно, а ставало чомусь страшно. Зляканий кінь густо перебирав ногами, визміював тугу шию, ловив засльозено прекрасним оком погляд своєї несамовитої вершниці.

Вона спитала чеберяйчиків:

— Об'їхати?

— Їдь прямо.

Кінь не йшов. Не свій кінь — чужий, лякливий і зрадливий. Вона що спитала:

— Може, об'їхати?

— Прямо їдь!

— А як спробувати?

— Їдь, як кажемо.

Кінь не йшов. Втрачалося те, що не вертається ніколи: час. Час належить людині або не належить. Чеберяйчики тут безсилі. Вони заплакали золотими слізьми з золотих очей, сказали Євпраксії:

— Прощай.

І опинилися в рідній землі, де їх не дано нікому бачити, але про їхню присутність відають усі.

А Євпраксію вже наздоганяли. Прискакали захекані, перестрашені, розгублені, безпорадні, мовби аж добрі. Наздогнали, затримали, завернули. З належною поштивістю, з поклонами, з перепросинами, з запобіганнями. Імператор виїхав навстріч жоні. З першими князями імперії, з архієпископами, єпископами, рицарями. Всі хотіли цілувати їй руку. Сам імператор цілував руку Адельгейді. Грали лютні, кричали рицарі, били в щити від радості. Знайшлася, знайшлася! Порятована, вибавлена! Скакали за нею кілька днів. Далеко встигла відбігти. Далеко, але не задалеко. Втекти не дано нікому. Хоч пробують многі. Людина слаба. Це стверджують найвищі князі церкви. Адельгейді скаже про це вузьконосии абат Бодо. Нагадає Що є людина? Очеретина шд вітром. Євпраксія чула й не чула. Слаба? Але вона може бути твердою. Може й повинна!

Сиділа коло коня, плакала, кінь пирхав обдавав теплом з ніздрів, мовби співчував. Безглуздя! Безумство!

Імператор зістрибнув з коня, нахилився, цілував її руку.

— Ваша величність, що сталося? Безглуздя, безумство! А може, просто заблукала? І не було ні чеберяйчиків, ні золотих їхніх очей, ні скляної гори, ні золотих сліз?

— Ваша величність, вас шукали цілий тиждень!

— Я. мала подвійну насолоду від голоду й самотності.

— Моє серце обливається…

— У вас в серце?

— Ваша величність, я прошу вас… Сідайте на коня…

Вам дадуть нового… Імперія дивиться на вас…

— А мені? Теж дивитися на неї?

— Імперія не дає спокою. Вимушений покинути вас. В Італії бунтують графи. Матільда знов плете свої сіті. Я повинен їхати до Італії… А ви…

— А я?

— Ви затримуєте мене своїми…

— Своїми — чим?

— Так своїми витівками. Я — імператор. Я не можу витрачати свій час. Він належить імперії.

— А що належить мені? Коли вам належить імперія, то, може, мені належить бодай мій власний час? Генріх глянув на неї стомлено, майже благальної.

— Я вимушений… Італія… Сподіваюся, що ви поїдете

Їхав на коні недбало зсутулений, якийсь мовби байдужий До всього довкола, водночас заклопотаний і втомлено-добрий. Чи можуть байдужі бути добрими?

Усе життя метався, воював, боровся, знемагав. Тоді спробував заспокоїтися, втомившись і вичерпавшись. Прикрашав собори, сидів у скрипторіях, дивився, як переписують і оздоблюють книги, закохався в цю руську княжну, зробив її імператрицею, побачив, що не здолав молодої жінки, знову мав кидатися в биятику, бо не лишалося для нього іншого щастя. Загарбаєш багато — не втримаєш нічого. Така доля всіх завойовників.

… Повернувся до того самого замку, з якого Євпраксія втікала. Була дика учта, бо нічого іншого вигадати ніхто не вмів. Імператор не пив, беріг сили, сподівався на чудо, хотів узяти імператрицю тут, у цьому замку після втечі, впійману спіймати ще більше, назавжди, навіки, ввійти в неї, як у завойований город, ввійти в серце, в душу. Коли повів її до ложниці, вона спокійно сказала:

— Можете взяти мене лише силою.

Він збив її з ніг, вона зламалася, впала на постіль, дивилася на нього ненависно, з огидою й відразою, Генріх стояв ледь