Люсі Мод Монтгомері - Блакитний Замок

про свій острів під зорями. Вогні багаття — їхні домашні жартики, фрази і словечка, — розкішні пухнасті коти, — мерехтливе світло на казкових островах — каное, що ковзали по Міставіс у магії ранку, — білі березові стовбури серед темних ялин, як прегарні жіночі тіла, — зимові сніги і червоно-рожева пожежа вечірньої зорі, — озера, хмільні від місячного сяйва, — всі принади її втраченого раю. Вона не дозволяла собі думати про Барні, тільки про менш значимі речі. Думки про Барні були нестерпними.

А все ж не могла їх уникнути, тих думок. Вона його прагнула. Прагнула відчуття його рук довкола неї, — його обличчя навпроти неї, — його шепотіння їй на вухо. Згадала всі його приязні погляди, усмішки й жести, — його маленькі компліментики, — його пестощі. Вона лічила їх, наче жінка, що лічить свої коштовності, не пропускаючи жодного з першого дня їхньої зустрічі. Ці спогади були всім, що вона мала. Заплющила очі й молилася:

— Дозволь мені запам’ятати це, Боже! Дай мені ніколи це не забути!

А все-таки краще було б забути. Ця агонія туги й самотності не буде такою страшною, якщо можна буде забути. І Етель Траверс. Ця мерехтливо-відьомська жінка з білою шкірою, чорними очима і сяючим волоссям. Жінка, яку Барні кохав. Жінка, яку він все ще кохає. Чи ж він не казав, що ніколи не міняє своїх рішень? Жінка, яка чекає його у Монреалі. Вона буде найкращою парою для багатого і знаменитого чоловіка. Звичайно, Барні одружиться з нею, тільки-но дістане розлучення. Як Валансі її ненавиділа! Як заздрила! Це ЇЙ Барні сказав колись: «Люблю». Валансі задумалася, яким тоном сказав він те «Люблю», як виглядали його темно-сині очі, коли він це сказав. Етель Траверс знала. Валансі ненавиділа її за те знання — ненавиділа й заздрила.

— Зате вона ніколи не матиме моїх годин у Блакитному Замку. Вони МОЇ, — жорстоко думала Валансі. Етель не варитиме полуничне варення, не танцюватиме під Абелеву скрипку, не буде смажити для Барні бекон над багаттям. Вона взагалі ніколи не приїде до хатини на Міставіс.

Що зараз робить Барні — думає — відчуває? Чи прийшов додому? Чи знайшов її листа? Все ще на неї сердиться? Чи трішки жаліє? Чи лежить на ліжку, дивиться на бурхливий Міставіс і слухає, як дощ барабанить по даху? А, може, далі блукає пущею, лютуючи через те, що втрапив у пастку? Ненавидить її? Біль схопив її і скрутив, як невблаганний велетень. Вона підвелася і зійшла на підлогу. Чи ж ранок ніколи не закінчить цю моторошну ніч? І що принесе їй ранок? Давнє життя без давнього завмирання, яке ще можна було витримати? Давнє життя з новими спогадами, новими муками.

— Ах, чому я не можу померти? — стогнала Валансі.

РОЗДІЛ XLII

Назавтра, щойно настало раннє пообіддя, старий жахливий автомобіль прогримотів по вулиці В’язів і зупинився перед цегляним будинком. Чоловік без капелюха вистрибнув з нього і побіг вгору по сходах. Дзвоник закалатав так, як ніколи раніше, — нагально, гучно. Той, що дзвонив, не просив, щоб його впустили, — вимагав. Дядько Бенджамін усміхнувся і поспішив до дверей. Дядько Бенджамін «просто заскочив», щоб довідатися, як почувається люба Досс, себто Валансі. Як йому повідомили, люба Досс, себто Валансі, все так само. Спустилася на сніданок, якого не їла, — повернулася у свою кімнату, — спустилася на обід, якого не їла, — повернулася у свою кімнату. Ото й усе. Нічого не говорила. А ще її по-доброму і співчутливо залишили в спокої.

— Дуже добре. Редферн сьогодні з’явиться, — запевнив дядько Бенджамін. І оце щойно усталилася його репутація пророка. Редферн з’явився — істинно так.

— Моя дружина тут? — різко запитав він у дядька Бенджаміна без усіляких вступів чи передмов.

Дядько Бенджамін усміхнувся так виразно, як умів.

— Містер Редферн, як я розумію? Дуже радий зустрітися з вами, сер. Так, ваша нечемна дівчинка тут. У нас…

— Я мушу її бачити, — немилосердно перебив Барні дядька Бенджаміна.

— Звичайно, містере Редферн. Прошу зайти сюди. Валансі буде через хвилинку.

Він провів Барні до салону, а сам кинувся до вітальні, до місіс Фредерік.

— Йди до Валансі і скажи їй, нехай спуститься. Її чоловік тут.

Але дядько Бенджамін мав певні сумніви, чи Валансі спуститься за хвилинку і чи спуститься взагалі, отож навшпиньках пішов по сходах за місіс Фредерік і підслуховував з коридору.

— Валансі, люба, — ніжно сказала місіс Фредерік, — твій чоловік у салоні, питає тебе.

— Ой мамо! — Валансі відійшла від вікна і заламала руки. — Я не можу його бачити, — не можу! Скажи йому, нехай собі йде, — ПОПРОСИ його піти. Я не можу його бачити!

— Скажи їй, — прошипів дядько Бенджамін крізь замкову щілину, — Редферн заявив, що не піде звідси, доки її НЕ ПОБАЧИТЬ.

Редферн нічого подібного не казав, але дядько Бенджамін вирішив, що це хлопець саме такого сорту. І Валансі це знала. Розуміла, що рано чи пізно, а доведеться їй зійти.

Навіть не глянула на дядька Бенджаміна, розминаючись з ним на сходах. Дядько Бенджамін не образився. Потираючи руки і хихикаючи, ретирувався на кухню, де добродушно запитав у кузини Стіклс.

— Чим добрі мужі схожі на хліб?

Кузина Стіклс запитала, чим.

— Бо жінки їх так само потребують, — сяяв дядько Бенджамін[66].

Коли Валансі увійшла до салону, то можна було її вигляд назвати як завгодно, але не гарним. Безсонна ніч учинила страшне спустошення на її обличчі. На собі мала потворну стару ситцеву сукню у коричнево-синю клітинку, всі її гарні сукні залишилися у Блакитному Замку. Але Барні кинувся через кімнату і схопив її в обійми.

— Валансі, найдорожча, — ох ти ж моя найдорожча маленька дурненька дівчинко! Що тебе вчора опосіло, що ти отак втекла? Коли я ввечері повернувся додому і знайшов твого листа, то ледве не збожеволів. Це вже було опівночі, запізно, я знав, щоб йти сюди. Цілу ніч я ходив по кімнаті. А з самого ранку приїхав батько — і я аж досі не міг вирватися. Валансі, що в тебе увійшло? Яке ще розлучення? Я не знаю…

— Я знаю, що ти одружився зі мною тільки з жалю, — сказала Валансі, слабо його відсторонюючи. — Я знаю, що ти мене не кохаєш, — знаю…

— Ти тоді до третьої ночі й ока не склепила, — мовив Барні, труснувши нею. — Це все тому. Кохати! Я тебе не кохаю! Дівчинко, коли я побачив, як поїзд мчить на тебе, отоді я зрозумів, кохаю тебе чи ні!

— О, я цього й боялася, що ти спробуєш переконати мене, наче я тобі небайдужа! —