Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

з УРу. Але ж хто міг нагодувати його там? І кому спало б на думку годувати Гната, кому він потрібен? Пам’ятаю, як у Варвари, коли я спитав, що бачив він в УРі, дурник почав мимрити якусь нісенітницю про московське солодке сало. Хазяйка обірвала його. Гнат дивився на Варвару по-собачому відданими очима. Кажуть, собаки, коли їх надресирувати, можуть носити записки в нашийнику. Треба тільки нагодувати їх, прилащити.

— Так, Гнат не береться до уваги! Це ти здорово сказав, Попеленко. На Гната ніхто не звертав уваги. Пусте місце.

— Чого це ви, товаришу Капелюх, зарядили: «не береться до уваги», «не береться до уваги»? — завважив «яструбок». — Які будуть розпорядження?

— Ходім лишень до тебе, Попеленко!

Попеленківські дітлахи вже повкладалися на полу. Каганець ледве розгорівся у важкому повітрі. Я побачив дев’ять пар брудних голих п’яток, звернених до вогню.

— Котрий із них Василько? — спитав я.

Попеленко швидко зорієнтувався й ухопив за одну

з п’яток. Ми витягли Василька, мов стручок гороху, із загальної купи. Він кліпав очима, мружився на каганець, шморгав носом.

— Слухай-но, Васильку. — Я поляскав його по вуху, щоб він прочунявся. — Ти казав, що в неділю протягом дня до Варвари ніхто не заходив, так?

— Ніхто… Що ж я, брешу?

— А Гнат?

— Гнат? — Василько ще дужче засопів, білясті поросячі вії його закліпали. — Так то ж Гнат… Ви ж про Гната не питали…

Саме так. Гната не брали до уваги! Сорок років, з самісінького дитинства, ходив він у сільських дурниках, на нього звертали не більше уваги, ніж на сусідського півня.

— Так він заходив до Варвари?

— Ну, заходив.

— Коли?

— Ну, вранці був…

— Це коли Варвара повернулася від нас, побалакавши з Климарем?

— Атож. Та ще ввечері заходив. З мішком. Пісню співав… Я кажу: «Чого розспівався?» А він: «Бе-е-е…»

Василько загиготів. Він босий стояв на долівці, курчата у нього свербіли, і він чухав ногу об ногу.

— Потім Варвара пішла на гулянку?

— Атож. Гнат подався до своєї халупи, а вона причепурилася й пішла.

— Ну годі, Васильку. Лягай спати.

Він, здивовано покліпавши, поліз назад на піл. Почувся вереск потривожених малюків, п’ятки зарухалися, та невдовзі втихомирилися й повкладалися одна до одної, як чарунки в сотах. Ми з Попеленком вийшли на вулицю. Буркан чекав, капловуха тінь сиділа поряд з ним. Небо зовсім зблякло від місячного світла.

— Оце б закурити, — промовив я. — Мозок прочистити!

— Вам не можна, — пробурчав Попеленко. — Ви ж на лікуванні.

— Скажи вже — на курорті!

Він поліз по свій охлялий кисет. Скрутив дві цигарки: товсту закурив сам, а тоненьку, «тещин палець», дав мені.

— Шкідливо, — пояснив Попеленко. — Менше диму, більше здоров’я.

— Добре, не бурчи!

Недаремно ми все-таки полювали за Климарем! Ось вона, розгадка, близькість якої весь час відчувалася. Я насилу стримував хвилювання й радість.

Ясна річ, поява Гната коло Кривендишиного тину була для колія сигналом: дурник приніс чергове повідомлення. Гнат і сам не догадувався, що став листоношею… Вони використали його як дресированого пса. Догадливі! Приручили, підгодовували там, в УРі; може, навіть постачали мідними обідками та свинцем. Записки, напевне, непомітно вставляли у який-небудь клапан під коміром або підкладкою, техніка тут нескладна.

Гнат курсував у будь-яку погоду, він був ідеальний зв’язковий, кращого й побажати не можна.

У Глухарці його зустрічала Варвара. Виявляла незвичайну жалісливість, латала стару ватянку…

Цигарка дотлівала в долоні. Останній раз я курив перед операцією — хтось із поранених всунув мені в губи чинарика, і я лежав а ним, як із соскою, обливаючись потом… Лікарі забрали кисет й трофейну запальничку. Довелося змиритися: мені дуже хотілося якнайшвидше одужати й повернутися до хлопців.

Зараз у мене наморочилася голова.

А все-таки для чого знадобився Горілому постійний зв’язок із селом? Що взагалі прив’язало його до Глухарки, чого він сидить поряд в УРі, немовби дожидаючи зими, дожидаючи свого кінця? Гупан теж запитував себе про це. А втім, чого сушити голову? Завтра, спіймавши Варвару на гарячому, ми дізнаємося про все, що треба. Якщо, звичайно, доживемо до завтра…

Місяць піднявся до свого зеніту. Тіні покоротшали. Тепер поруч з Бурканом сиділа чорна капловуха такса.

— Якщо вони й прийдуть, то як місяць зайде, — промовив Попеленко задумливо. — Їм зручніше у темряві. Під ранок буде темно хоч око виколи.

Світились каганцями мазанки. Тіні тополь перетинали вулицю, як шлагбауми.

— Катай до Глумського, — сказав я Попеленкові.— І щоб ніхто не помітив, що ви вартуєте. Не підведи, зрозумів?

— Та хіба ж я не розумію?

Я глянув на Варварину хату. Вікна були темні. Попеленко простежив за моїм поглядом.

— Ні, вона не побачить нас, раз там морячок, — сказав він. — Заняття!

— Як ти гадаєш, для чого їй це потрібно? — запитав я.

— Воно ж заведено так, що потрібно, — філософськи відповів Попеленко і зітхнув. — Природа!

— Ти лекцій з біології не читай, я не про те… Навіщо їй Горілий і бандюги? Хіба вона любить його, Горілого? Нікого вона, крім себе, не любить!

— Хто їх, отих жінок, зрозуміє! — сказав «яструбок». — Інша матерія.

— Ну, добре. Дій!

— Товаришу Капелюх! — Попеленко вхопив мене за рукав. Брови його запитально розповзлися на різні поверхи. — Пробачте, звичайно… То правда, що ви німу Семеренкову сватаєте, чи то військові хитрощі?

— Правда.

— Так-так… — Він зацмокав язиком і співчутливо подивився на мене.

Он, виявляється, яке питання мучило його на порозі тривожної ночі.

Я попрямував до мазанки Семеренкових, до високих тополь. Буркан побіг слідом. Місяць висів високо і ще не скоро мав сховатися за темно-синьою смугою лісів. Але ніби назустріч місяцю з заходу, від Грушевого хутора, піднімалося пасмо хмар. Його тінь, напевне, уже торкнулася УРу і повільно пливла сюди, до Глухарки.

10.

Я ввійшов до Семеренкових у двір обережно. Тільки легенько стукнув прикладом об огорожу. Хотів непомітно сісти десь під хлівом, у затінку, приладнавши МГ для стрільби впритул. Але двері мазанки відчинилися.

Антоніна вийшла на поріг. Вона й досі була у вовняній кофточці та розкльошеній спідниці. Видно, з тієї хвилини, як втекла з гулянки, просиділа в хаті, чекала, прислухаючись, коли прийде батько.

Вона стояла на порозі, освітлена місяцем, а за нею був темний отвір дверей. Мені раптом здалося, що ми прожили довге, складне життя відтоді, як вперше зустрілися і глянули одне на одного на озимині. І було в тому житті все, що випадає людям на довгий вік: і смертний риск, і ревнощі, і радість освідчення, і несподівані розлуки, і туга, і зустрічі…

Як їй сказати про батька? Не міг я викласти все.

Антоніна відступила вбік, пропускаючи мене до