Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— Просто ти зробився скнарою. З віком.

— Замовкни, зміючко. — Криси капелюха затулили обличчя антиквара, коли той нахилився, щоб закурити, біля крамнички, у вітрині якої громадилися запорошені ляльки. — Ні слова більше, інакше я викреслю тебе зі свого заповіту.

Хулія спостерігала знизу, як Сесар піднімається сходами: сповнений гідності, з трохи піднесеною вгору рукою, в якій він тримав мундштук зі слонової кістки, з погордливо-знудженим виглядом, якого він часто прибирав, — виглядом людини, котра не сподівається ні на що значуще наприкінці свого шляху, а проте продовжує йти із суто естетичних міркувань, намагаючись робити це максимально бездоганно. Як Карл Стюарт, котрий зійшов на ешафот, наче зробив ласку катові, вже готовий вимовити remember[27] і так підставити голову для страти, щоб юрба бачила його профіль — такий самий, як на монетах.

Притиснувши сумочку до боку — запобіжний захід проти злодіїв, — Хулія блукала серед яток. Тут було багато людей, тож вона вирішила повернутися до сходів, що вели на площу та центральну вулицю ринку, які з висоти нагадували скупчення тентів та наметів, між якими, наче мурахи, сновигали люди.

Дівчина мала знову зустрітися з Сесаром за годину в невеличкій кав’ярні на площі, розташованій між крамничкою з морськими приборами та яткою лахмітника, який торгував різним військовим причандаллям. Спершись на перила, вона закурила «Честерфілд» і довго стояла так, нерухомо, дивлячись на людей унизу. Під сходами, вмостившись на краю кам’яного фонтана, де плавали папірці, лушпиння від фруктів та порожні бляшанки з-під пива, якийсь вбраний у пончо юнак з довгим білявим волоссям грав на примітивній тростинній флейті мелодії андійських індіанців. Хулія кілька хвилин прислухалася до музики, а тоді знову почала блукати поглядом по ринку, гамір якого долинав до неї невиразно, притишений відстанню. Вона докурила сигарету, а потім спустилася сходами й зупинилася біля вітрини з ляльками. Тут були ляльки голі й одягнені в барвисту селянську одіж чи у вишукане романтичне вбрання, що включало також рукавички, капелюшки й парасольки. Були ляльки-дівчата й ляльки-жінки. З грубими, дитячими, безневинними та розпутними личками… їхні руки та ноги заклякли в різних позах, немов захоплені зненацька холодним подувом часу, що минув відтоді, коли їхні власниці кидали їх, або продавали, або помирали. «Дівчата, котрі зрештою зробилися жінками, — подумала Хулія, — вродливими й непривабливими, які потім, можливо, кохали та були коханими, а колись голубили ці ганчіркові, картонні чи порцелянові тільця руками, що вже перетворилися на цвинтарний тлін». Однак усі ці ляльки пережили своїх власниць; вони — мовчазні, нерухомі свідки, що зберігали в несправжній сітківці своїх несправжніх очей давні домашні сцени, вже викреслені з часу та з пам’яті живих. Розпливчасті образи, що прозирали крізь млу забуття, хвилини родинного затишку, дитячі пісеньки, обійми закоханих. А ще сльози та зневіру, несправджені мрії, занепад і сум. Можливо, навіть зло. Було щось приголомшливе в цій безлічі скляних та порцелянових очей, які, не моргаючи, дивилися на неї з виразом священної мудрості, властивої лише часові; нерухомих очей, вставлених у бліді воскові чи картонні личка, та їхньому потемнілому від часу вбранні, побляклих та бруднуватих мереживах. І в цьому волоссі, зачесаному чи скуйовдженому, але натуральному — Хулія здригнулася від самої думки про це, — яке колись належало живим жінкам. Сумна асоціація змусила її пригадати рядки вірша, почутого давним-давно від Сесара:

Якби ж то збереглось усе волосся

усіх жінок померлих…

Вона насилу відірвала очі від вітрини, у склі якої над нею відбивалися важкі сірі хмари, що затягували небо над містом. А обернувшись, щоб іти далі, побачила Макса. Вони мало не зіштовхнулися на середині сходів. Він був убраний у морську куртку з цупкого сукна з піднятим коміром, що прикривав зібране в жмут на потилиці довге волосся, і йшов, опустивши очі, наче людина, котра намагається уникнути небажаної зустрічі.

— Оце так сюрприз! — вигукнув він і посміхнувся, по-вовчому вишкіривши зуби (Менчу була в захваті від цієї посмішки), після чого спромігся на пару банальних фраз про погану погоду та юрми людей на ринку.

Попервах Макс не казав, що привело його сюди, однак Хулія завважила, що тримається він дещо сторожко, мовби бентежачись чогось або когось. Можливо, Менчу, бо, як він пояснив згодом, вони домовилися зустрітися неподалік: йшлося про купівлю якихось рам, які після реставрації — Хулія часто так чинила — могли б чудово прислужитися в галереї Роч.

Хулія недолюблювала Макса, пояснюючи це тим, що в його присутності завжди почувалася незручно. Навіть якщо не брати до уваги природу стосунків Макса з її приятелькою, було в ньому щось неприємне, що дівчина відчула, щойно з ним познайомилася. Сесар, чия тонка, майже жіноча інтуїція ніколи його не підводила, стверджував, нібито в Максі, окрім чудової будови тіла, є щось темне, нице, що виявлялося в його манері нещиро посміхатися та в тому, як він зухвало поглядав на Хулію. Дівчина не могла довго витримувати на собі Максів погляд, а коли вже думати забувала про нього, раптом знову відчувала на собі цей погляд — облудливий, сторожкий, ухильний і разом з тим невідступний. Це був не той непевний погляд, що блукає довкруг, а потім знову спокійно зосереджується на предметі розмови чи співрозмовникові (так дивиться Пако Монтегріфо), а один із тих пильних поглядів, що їх кидає людина, коли гадає, буцімто цього ніхто не помічає, і який негайно ковзає кудись убік, щойно той, хто так дивиться, виявляє, що за ним спостерігають. «Погляд людини, яка щонайменше наміряється вкрасти твого гаманця», — визначив якось Сесар, маючи на увазі коханця Менчу. І Хулія, котра, почувши це, зробила невдоволене обличчя, мовби засуджуючи злостивість антиквара, подумки визнала правоту його слів.

До цього домішувалися ще деякі прикрі моменти. Хулія знала, що ці погляди є виявом не лише цікавості. Певний у своїй фізичній привабливості, Макс за відсутності Менчу або за її спиною часто поводився виважено та скрадливо. Будь-які сумніви щодо цього розвіяла одна пізня вечірка в домі Менчу. Розмова поволі згасала, коли господиня вийшла з кімнати по лід. Макс, перехилившись до столика, на якому стояли напої, взяв склянку Хулії й підніс до рота. От і все, і на тому справа б скінчилася, якби, ставлячи склянку на столик, Макс не кинув на дівчину миттєвий погляд, а тоді облизнув губи й цинічно посміхнувся, мовляв, шкода, що за браком часу він не може зазіхнути на щось більше. Звичайно, Менчу ні про що не здогадувалася, і Хулія радше б вирвала собі