Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

доводиться назавжди покидати, він зрозумів, що юрба от-от засвідчить набагато страхітливіший акт руйнації, ніж знищення ферми.

Він уже подолав перші три сходинки, аж раптом уперед вирвався молодий журналіст. Схопившись за поручні й намагаючись зупинити доктора, хлопець прокричав ізнизу (хоча насправді відчайдушно зашепотів):

— Докторе Стадлер! Скажіть їм правду! Скажіть, що ви не маєте з цим нічого спільного! Поясніть, наскільки пекельна ця машина, заради чого створена! Розкажіть країні, які люди намагаються нею керувати! Ніхто не засумнівається у ваших словах! Скажіть їм правду! Порятуйте нас! Ви єдиний, хто може це зробити!

Доктор Стадлер дивився на хлопця згори вниз. Той був юний. Його рухи та голос були чіткі, сповнені різкої чистоти, що свідчила про компетентність. Серед людей його віку — продажних, корумпованих, зіпсованих, — хлопцеві вдалося досягти свого місця в еліті політичної преси завдяки тому, що він був останньою, нездоланною акулою, взірцем обдарування. Його очі світилися завзяттям і хоробрим розумом. Очі, схожі на ті, що їх доктору Стадлеру випадало спостерігати в своїх університетських аудиторіях. Чоловік зауважив їхній колір: карі, з зеленим відтінком.

Доктор Стадлер повернув голову і побачив, як до них квапиться Ферріс — ніби слуга або тюремник.

— Я не думав, що мене ображатиме нелояльний шмаркач, під’юджений зрадницькими мотивами! — голосно мовив Стадлер.

Доктор Ферріс завертівся навколо юнака і заверещав, аж обличчя його вийшло з-під контролю, перекошене від люті через неочікуваний і незапланований поворот подій:

— Віддайте мені журналістське посвідчення і дозвіл на роботу!

— Я пишаюся тим, — виголошував у мікрофон доктор Роберт Стадлер серед уважної мовчанки всього народу, — що роки мого служіння науці подарували честь віддати в руки нашого видатного лідера, містера Томсона, новий інструмент, що має несказанний цивілізаційний і визвольний вплив на людський розум…

Небо пашіло застоєм і задухою, немов піч. Вулиці Нью-Йорка були схожі на труби, що передавали не повітря та світло, а розплавлений пил. Даґні стояла на розі, де її висадив водій автобуса, що їхав з аеропорту. Вона здивовано дивилася на місто. Будівлі, здавалось, були виснажені літньою спекою, а люди — століттями туги. Даґні спостерігала за ними, обеззброєна відчуттям ірреальності.

Це було її єдине відчуття протягом кількох ранкових годин — з тієї миті, коли вона, в кінці порожнього шосе, увійшла до незнаного міста і, перепинивши першого-ліпшого пішохода, запитала, де вона опинилася.

— У Вотсонвілі, — відповів він.

— А що це за штат, скажіть, будь ласка? — поцікавилася Даґні.

Чоловік, зиркнувши на неї, кинув:

— Небраска, — і поквапився зникнути.

Вона невесело всміхнулась, знаючи, що той чоловік запитує зараз себе, звідки вона взялась, і жодне пояснення, яке він здатен вигадати, не може дорівнятись у своїй фантастичності до правди.

І все ж по-справжньому фантастичним їй видався цей Вотсонвілль, вулицями якого Даґні прямувала до залізничної станції. Вона відвикла від розпачу як невід’ємної і природної складової людського існування, звичної настільки, що на неї ніхто навіть не зважає, — і тепер те, що бачила навколо, вражало її безсенсовістю й марнотою. Вона бачила біль і страх на обличчях людей, а також силкування уникнути думок про свій розпач. Здавалося, вони безперервно вдають, відбувають ритуал відмежування від реальності, дозволяють землі залишатися невидимою, своїм життям — непрожитими, собі — заціпенілими від жаху перед чимсь неназваним і недозволеним; заборонений був сам акт визнання походження болю, табу на сумніви про необхідність ці тортури витримувати. Даґні так чітко все це розуміла, що їй хотілося підходити до незнайомців, трусити ними, сміятись їм в обличчя і кричати:

— Отямтеся!

Немає причини бути такими нещасними, думала вона, немає жодної причини… Аж раптом Даґні пригадала, що причина, логіка, розум — це складова, яку ці люди витіснили зі свого існування.

Даґні сіла на перший же потяг до найближчого аеродрому. Вона не назвалася: це здалось недоречним. Сіла біля вікна, немов мандрівниця, змушена вивчати незбагненну мову аборигенів. Даґні підняла викинуту кимось газету. Насилу вдалося зрозуміти, що там було написано, але вона так і не втямила, навіщо: все видавалось по-дитячому беззмістовним.

Вона вражено втупилася в абзац у колонці новин з Нью-Йорка, в якому наполегливо йшлося про те, що містер Джеймс Таґґарт бажає повідомити: його сестра загинула в авіакатастрофі, незважаючи на непатріотичні заперечні чутки. Поволі Даґні пригадала про директиву десять-двісті вісімдесят дев’ять і збагнула, що Джима бентежить публічна підозра, начебто вона зникла, як дезертир.

Шрифт цього абзацу свідчив, що її зникнення вважалось найважливішою темою публічних обговорень, які досі не вщухли. Були й інші згадки: в статті про те, що авіакатастрофи стаються дедалі частіше, — кілька слів про трагічну загибель міс Таґґарт, а на останній сторінці — пропозиція винагороди на суму сто тисяч доларів від Генрі Ріардена особі, яка знайде уламки її літака.

Останнє схвилювало її, спонукаючи до дій. Усе решта не мало для Даґні значення.

Раптом вона усвідомила, що її повернення стане подією, приреченою привернути багато уваги. Даґні відчула летаргійну втому від передчуття своєї драматичної появи, зустрічі з Джимом і пресою, споглядання збуджених людей. Воліла, щоб усе це відбувалося без неї.

На аеродромі Даґні побачила містечкових журналістів, які брали інтерв’ю в якихось чиновників, що мали от-от відлетіти. Вона зачекала, поки ті завершать свої справи, а потім наблизилася до них, простягнула своє посвідчення і стиха мовила у витріщені очі:

— Я Даґні Таґґарт. Чи могли б ви повідомити, що я жива і сьогодні надвечір повернусь до Нью-Йорка?

Літак був готовий здійнятись у повітря, тому Даґні вдалось уникнути необхідності відповідати на запитання.

Вона дивилась, як унизу, на недосяжній відстані, пропливають прерії, ріки, міста, — і подумала, що відчуття відчуженості, яке переживаєш, дивлячись на землю з літака, нагадує відстороненість, що виникає у контакті з людьми: тільки її знеохочення до людей було ще дужче. Пасажири уважно слухали якусь важливу, з огляду на їхню жагучу зацікавленість, радіотрансляцію. До неї долинуло кілька фраз, промовлених фальшивими голосами: йшлося про якийсь новий винахід, що мав принести незрозумілу користь і незбагненне благополуччя. Слова, вочевидь, добирали такі, які б не означали нічого конкретного. Даґні міркувала, як у людей виходить вдавати, начебто вони слухають промову. І все ж саме це робили пасажири.

Це скидалося на спектакль, зіграний дитям, яке, ще не вміючи читати, тримає перед собою розгорнуту книжку і каже все, що спадає на гадку, вдаючи, що саме такий сенс мають ці незбагненні чорні рядки. «Але ж дитина усвідомлює, що вона грається», — подумала Даґні. А ці люди вдають самі перед собою, що вони не