Володимир Семенович Короткевич - Дике полювання короля Стаха

байдуже сказав я. — Дубатовк видер із часопису в Яновської кілька аркушів і з них зробив пиж. Ви думали, що я, коли вирвуся живим з ваших лап, грунтуючись на цьому, підозріватиму Бермана.

Скрюченими, схожими на кігті пальцями Стахевич дряпав собі груди.

— Диявол! — ледь прохрипів він. — Не треба було нам зв'язуватися з тобою. Але хто думав? Ось вони, недумаючі, лежать тут зараз, як лантухи з гайном, ні на що не варті.

Потім знову почав говорити:

— І от ще наша помилка. Стежили за тобою, а за хлопами перестали стежити, за Ригором перестали. А вони добралися до нас, до схованки, до потаємних стежок. І навіть біля Романового хреста тобі пощастило: ми вбили курча, випустивши тебе з лап. Убили на скаку, не спиняючись. Кокнули — і далі. І опісля пішли перевірити. І навіть тут напоролися на тебе, як дурні. А потім зник Горобурда, і ми вирішили не вертатися цієї ночі додому, поки не здобудемо тебе. От і здобули…

— Годі, — сказав я. — Слухати бридко. І хоч ти вартий зашморга — ми не знищимо тебе. Ми дали слово. Потім ми розберемося і, якщо ти будеш дуже винний, передамо тебе в губернський суд, а якщо ні — відпустимо.

Я не встиг сказати цього, як Стахевич раптом відштовхнув двох селян, вирвався і з надзвичайною спритністю побіг до коней. Вартовому він дав ногою у живіт, кинув тіло в сідло і з місця рвонув наметом. На ходу він обернувся і здалеку крикнув:

— Чекай ще губернського суду! Я зараз до Дубатовка, він на вас, бидло, усю шляхту підніме. Вас тут на місці покладуть. І тобі, хамло столичне, не жити, і шалаві твоїй також. А ти, дурний Михаиле, знай, це я твого брата недавно стоптав. Те саме й тобі буде.

Михайло повів у повітрі дулом довгої рушниці і, не цілячись, натиснув на спуск. Стахевич, мовчки, немовби так і треба було, беркицьнув з сідла, калачиком кілька разів крутнувся на землі і затих.

Михайло підійшов до нього, узяв за уздечку коня і вистрілив Стахевичу просто в лоб. Потім він суворо сказав мені:

— Іди вперед, отамане. Невчасно ти з ним добрий став. Доброту геть. Обійдеться без марципанів циганське весілля. Іди, ми тебе наздоженемо. Іди дорогою до Холодної улоговини. І не оглядайся.

Я пішов. І справді, яке я мав право панькатися з ними. Якби цей зрадник добрався до Дубатовка — вони б усю округу залили кров'ю. А Дубатовка треба скоріше взяти. Треба взяти сьогодні ж уночі.

Ззаду почулися стогін і лемент. Там добивали поранених. Я спробував оглянутися — і не міг. Щипало в горлі. Але хіба вони не зробили б з нами ще гірше?

Селяни наздогнали мене на півдорозі до улоговини. Мчали на дрикгантах з вилами в руках.

— Сідай, отамане, — добродушно сказав Михайло. — З тими покінчили. А прірва матінка не розкаже нікому. Отак з ними…

Я зовсім спокійно відповів:

— Ну й добре. А зараз швидко до Ригора. Потім разом з ним підемо на будинок Дубатовка.

Ми домчали до улоговини в одну мить. Там застали вже також кінець трагедії. Ригор і два десятки селян збилися в улоговині. Ригор дотримав слова, хоч із спійманими учасниками полювання не вчинили розправи, як із конокрадами, а просто вбили. Перед Ригором лежав на спині останній із живих — зовсім молоденький шляхтич. Я так і кинувся до них. А той, пізнавши по моєму одягу, що я не селянин, раптом закричав:

— Мамцю! Мамцю! Мене вбивають!

— Ригоре, — почав благати я. — Не треба, він ще зовсім молодий хлопчик.

І я вчепився за його плече, але тут мене схопили ззаду за руки.

— Геть! — гаркнув Ригор. — Заберіть його! Бовдур! А вони дітей з Ярків шкодували? Ті з голоду здихали… з голоду! Людина їсти, по-твоєму, не має права? У нього мамця! А в нас матерів нема? А в Михайлового брата не було матері? А в тебе її нема, що ти такий добрий?! Слинько! А ти знаєш, що оцей «хлопчик молодий» сьогодні Симона, Зосьчиного брата, застрелив?! Нічого, ми їм зараз вчинимо, як у пісні, «Вовкулакову ніч».

І Ригор, обернувшись, із силою всадив вила в те, що лежало на землі.

Я відійшов убік і сів навпочіпки. Мене почало нудити, і я не відразу почув, як Ригор, коли вбитих уже повкидали в болото, підійшов і взяв мене за плечі:

— Дурень ти, дурень… Ти думаєш, мені не шкода? Серце кров'ю обливається. Спати спокійно, здається, ніколи в житті не зможу. Але терпіти — так терпіти, а коли почали вже — то до кінця. Щоб жодного не лишити, щоб тільки ми всі, присутні тут, під круговою порукою, знали. «Молодий»! Ти думаєш, що не виросте з цього молодого старий гад? Виросте. Особливо при спогадах про цю ніч. Так «шкодуватиме» нашого брата хлопа, що тільки подивуєшся… Пусти його — суд сюди з'явиться. Мене з тобою — у зашморг. Михайла та інших — на каторгу. Кров'ю округу заллють, шмагатимуть так, що із сідниць м'ясо шматками полетить.

— Я розумію, — відповів я. — Треба, щоб жоден з них не втік. Я щойно Світиловича згадав. Треба, брате, рушати до останнього з живих, до Дубатовка.

— Добре, — лагідно пробурчав Ригор. — Веди.

І загін рушив за мною у бік будинку Дубатовка. Ми летіли галопом, і коні мчали так, немов за ними гналися вовки. Місяць тьмяно освітлював нашу кавалькаду: кожухи селян, вила, похмурі обличчя, опудала на деяких конях. Нам довелося об'їжджати болото довкола Яновської пущі. Ми довгий час марудилися там, поки переді мною не з'явилися верхів'я лип біля будинку Дубатовка. Місяць заливав їх мертвотним сяйвом, і, незважаючи на пізній час, під липами миготіли три рожеві вогники.

Я наказав людям спішитися сажнів за п'ятдесят від будинку і оточити його щільним кільцем. Смолоскипи тримати в руках і бути готовими за сигналом запалити їх. Наказ виконали мовчки. Сам я переліз через низьку огорожу в садок і пішов між рядами майже вже голих яблунь, залитих мерехтливим світлом місяця.

— Хто з кіньми? — запитав я Ригора, який ішов за мною.

— Хлопець один. Він, у випадку чого, сигнал нам подасть. Свистить надто вже добре. Просто соловей-розбійник: коні на коліна падають.

Ми кралися далі, і чоботи наші м'яко ступали по мокрій, лискучій землі. Я підійшов до вікна: Дубатовк був у кімнаті й нервово ходив з кутка в куток, часто позираючи на стінний годинник.

Я ніколи не бачив такого обличчя. Це був інший Дубатовк, і