Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

яких катакомбах їхніх украдених скарбів шукати не треба. Обставини знаєте самі. Підскарбій, державний казначей, не заніс цих скарбів у розпис. Виходить, шістсот тисяч золотих і на шість мільйонів каменів, які забрав Петро Ольшанський у змовників, Михайла Слуцького та інших, і тишком-нишком з королівських земель, до казни не повернулися ні тоді, ні за Вітовта Ольшанського, що пограбував усіх поплічників Волюжинича, виказавши їх, та ще й повинен був ті гроші віддати королю. Втекли, видно, з грошима Гримислав Волюжинич та Ганна-Гордислава Ольшанська.

— Їх наздогнали, — сказав ксьондз.

— Але їх і випустили, — сказав Шаблика. — Бо до погоні приєднався суддя Станкевич. І зажадав, щоб випустили.

— Могли перестріти й пізніше інші люди князя, — сказала Валя Велет.

— Звідки це відомо? — кинув Шаблика.

— Боже мій, — втрутився раптом Змогитель, — чому ви такі черстві, чому ви такі раціоналісти? Чому не вірите людським переказам, чуткам, легендам? Буває ж і в них зерно правди. А що легенда тут каже? А каже вона, що втікали вони, заганяючи коней. По цих непролазних нетрях, ще гірших, ніж тоді під Новогрудком. А там у той час якийсь князь помер за десять — на наші гроші — кілометрів від міста, бо не могли привезти лікаря. І що гналися за ними, і що наздогнали десь біля Замшанів, а прямували вони на урочище Темний Бір, щоб потім Ольшанкою та «іншими річками» випливти в Німан, а звідти господь бог знає, куди податися. Чи на захід, бо на сході часи були смутні, чи кудись під Кладно, де ще блукали розпорошені однодумці. Та їх наздогнали і збиралися вже в'язати, але Станкевич, який відстав, якраз вибрався на галявину і наказав відпустити.

І з вантажем. І послухався Вітовт Федорович верховного судді.

— То чому він з краденим відпустив? — жвавенько спитала Таня Солій.

— Що ж він, признався б у присутності судді, що вони те крадене вивозять, яке князь у бунтарів украв і казні не повернув? — суворо кинула і своє запитання-відповідь Тереза Гайдучик. — Промовчати мусив.

Змогитель вів своє далі:

— Поїхали всі назад… І ось тут, людська поголоска розповідає, вдруге їх перестріли, що гналися за ними річкою швидше, звичайно, ніж нетрями, і випередили і втікачів, і погоню, а засаду зробили біля Березини. І взяли обох. І нібито (тут уже кожний закінчує на свій смак) чи, відібравши скарб, пустили під усі чотири вітри, чи вбили.

— Та чи була та друга засада? — скептично запитала Таня. — Може, ті гроші та інше давно вже по світу розсіялося.

— Не знаю, — сказав Змогитель. — Але легенду теж треба брати до уваги. І якщо гроші забрали, то чому пізніше, коли королівська ревізія приїхала, Станкевич на Євангелії клявся, що наказав відпустити втікачів, а Ольшанський також на Євангелії клявся, що, видно, Волюжинич з Ганною гроші вивезли, а він того не знав і відпустив, а сам тих грошей ні динара в руці не тримав, ані подвійного литовського білона під ніготь не затиснув.

— І вже тижнів зо два минуло, — сказав ксьондз, — коли він разом з тим, і також на Євангелії, клявся, що втікачі живі. Не могла тогочасна людина на невірне свідчення на святій книзі піти. І свідки клялися, що живі.

— Ну от, — знову сказав Змогитель, — і ревізія була, і під час тієї ревізії князь Ольшанський Вітовт Федорович несподівано і швидко помер. Якщо було, якщо і знав щось…

— То кінці у воду, — сказав Шаблика, — і шукати даремно.

— Чому даремно, — вибухнув Змогитель. — А таємничий напис? А може, він про щось інше говорить. А німецькі скрині? А німецька «акція» перед відступом? Ховали ж, напевне, щось?

Мені не подобалась ця розмова в присутності ксьондза. Краще було б йому менше знати про події. І про ті, наприкінці п'ятнадцятого — на початку шістнадцятого століть. І про ті, у сорок четвертому. Доки я не доведу, що він або поріддя пекла, або чистий мов скельце.

А Сташка Речиць, мабуть, вражена тоном, яким вів розповідь Змогитель, раптом зігнулася (волосся кольору темного червоного дерева важко впало вниз) і тоненькою тріскою, затиснутою в пальцях, намалювала на стежці план замку.

— Ось так, — сказала вона. — Ми тут у вашу відсутність зробили розвідку, промацали землю правіше задньої вежі (це праворуч, як від брами йти).

— І що? — спитав я.

— Підмурок і рештки мурів ще від однієї вежі. На самому березі Ольшанки. Так що, коли враховувати її, то ваша «веді», третя, це якраз і буде друга від краю, там, де колись була Слуцька брама, яку замурували. А ніяк не наступна од неї, що ліворуч.

— Не думаю, — після короткого роздуму сказав я. — Та вежа стояла осібно. Вів до неї підземний хід, бо не знайшли ж стін, що з'єднували ту, Надрічну, із замком. Та, Надрічна, була, очевидно, Водозвідною, охороняла колодязь, а може, й примітивний водогін, що вів від Ольшанки в замок. І саме тому вона не могла бути «кутньою». Кутня — вона і є кутня, в кутку крайня. А значить, третя — це ніяк не Слуцька, а та, що лівіше від неї.

— Це ще подумати треба. — Її великі зелено-блакитні очі з відтінком легкої іронії дивилися на мене.

— Слуцьку коли замурували?

— Місяців за чотири до смерті Вітовта Федоровича Ольшанського.

— Тим паче. Що можна сховати у прохідній та проїзній вежі?

Це, здається, подіяло.

— І що могли сховати в давно замурованій вежі люди Гіммлера й Розенберга, сам останній Ольшанський? Як вони могли сховати — ось що найголовніше.

— Так, мабуть, в цьому велика рація є, — сказав ксьондз.

Скоро вони розійшлися, і якось так сталося, що дівчата й Генка чкурнули кудись, видно, на танці в Ольшанку, і мені довелося проводити Сташку на її Білу Гору.

Мовчали. Йшла легкою-легкою ходою. Отак, певно, йтиме і тоді, коли пройде п'ятдесят кілометрів. Справжня летуча хода бродяги. Чіткі, красиві рухи.

— Що це ваш друг Змогитель так дивно відстань рахує: «десять кілометрів на наші гроші»? Що, своїх мір не було?

— Були. І ви це чудово знаєте. Спершу «піший» і «кінний» перехід, потім, з одинадцятого століття і до вісімнадцятого року, найпоширеніша «верста». Що в нас, що в Польщі, що в Московії. Тільки ж повсюди назва одна, а довжина — інша. Від півтисячі до тисячі сажнів. А з кінця вісімнадцятого століття щось біля тисячі шістдесяти метрів. А в нас у Білорусії до поділу було взагалі дві версти: мала — сімсот вісімдесят дев'ять сажнів, і велика — тисяча сажнів.

— То що, важко хіба перевести?

— Ну от, скажімо, призначаю я вам побачення на