Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

— Із Замшан їду.

— І в Темному Борі були? — Мені здалося, що він ніби на хвилину напружився, але це він просто погладив коня по ріпиці. І знову та ж лінива грація.

— І там був.

— Ну і що ви там викопали? Це ж, певно, справа того ж Юліана Сая?

— Того.

— О боже, як же вона мені обридла. Стільки років минуло, а все одно, як почне згадувати дехто «дела давно минувших дней» та що було «за польських часів», і варто йому ту справу згадати — неодмінно якась зараза на мене скоса поглядає. Хоч ти від людських очей в бузину біжи чи в коноплі.

— То чому б вам не виїхати звідси?

— Я не відчуваю себе винним. Не хочу, щоб хтось думав: «Ага, допекло… Мабуть, знав кіт…» Ну й потім, що я в іншому місці? А тут моя земля, споконвіку моя.

— Рідний той куток, де відрізаний пупок?

— Та ні, просто там, де вперше себе відчув. Що можеш робити те й се, думати те і се, йти туди й сюди. Діяти. Пупок мені могли десь і в Римі різати, а коли, скажімо, немовляті й місяця не було, як його звідти вивезли, то що йому Рим? Ось і мені так. Моє все тут.

Помовчав. Крякавка кричала десь у шатах дерев.

— Ну й що? В чому переконалися?

— Ні в чому. Провокатор чи ні — таємниця сія велика є.

— Не лізу я в ці діла, — хвилину помовчавши, сказав він. — Та й потім, справа темна, провокатор чи ні. Хто довів? Хто протилежне, їдрі його в корінь, довів?.. Отож-бо… Може, провокатор, а може, просто жертва. Хто може судити? Поворухнув хтось з найвищих пальцем — добре там розібралися чи помилилися — ось уже на тобі, чоловіче, скільки там золотників свинцевого бобу.

— Так, — сказав я, — доказів ніяких. Марна справа. Що скоріше про неї забудемо — то краще.

Затхлою сирістю повіяло з темних нетрів пущі (видно, неподалік був вологий яр). І знову прорізав ніч крик пугача.

— Погомонимо? — спитав раптом Висоцький із задьористою усмішкою.

— Як погомонимо?

— А ось так.

Він приклав долоні човником до рота, і раптом за двадцять сантиметрів від мене пролунав пугачів зловісний, моторошний клич-заклик:

— Ку-га. Ку-га-а-а. Гха-га-га-га-га.

Підманутий пугач відповів з лісу. І знову відповів йому Висоцький. І знову. І тільки потім запала тиша. Пугач, видно, все-таки відчув якусь неприродність у відповіді-виклику.

А може, йому просто обридло.

— Знай наших, — засміявся Висоцький. — Підманули ми все-таки його.

— Сови — символ мудрості.

— Значить, і мудрість підманули.

— Не завжди це кінчається добром.

— У житті дуже багато що не кінчається добром. — Знизав плечима. — І скажіть ви. Усі цю непевну історію згадують. А я його тільки раз бачив на день народження брата (заскочив Криштоф на часинку), а от брата того, Владка, якого німці за підпілля розстріляли, ніхто й не згадає.

— Людська вдячність.

— Ну, людську вдячність і взаємодопомогу ми знаємо: «Як п'ють та їдять, то нас не кличуть. А як… то нас шукають».

— Е, брате, поплюй. З часом, усе, все випливає на поверхню.

Візник скоса глянув на мене, але нічого не сказав.

Розділ III

Перед очима кохання, очима божевілля і смерті

У ті наступні дні зачастили до мене в мою плебанію гості. Найчастіше Шаблика із Змогителем, іноді археологи у повному чи неповному складі. Бувало, що на культурну розмову з'являвся дід Мультан (один або зі Стасиком і Васильком). Разів зо два чи зо три навідувався ксьондз. Того вечора компанія зібралася в повному складі. На колоді, що лежала замість призьби біля «наших» дверей у плебанію, розмістився худенький Велет («наша товстуха Валентина»), «білобриса замазурочка» Таня Солій з Терезою Гайдучик, сама Сташка Речиць та Шаблика із Змогителем. Дідові Мультанові і ксьондзу я виніс стільці, а ми з Генкою Сідуном не без зручностей вмостилися прямо на траві. Я вже встиг розповісти їм про деякі результати пошуків, оминувши, звичайно, найголовніше. Зокрема, чомусь про Лопотуху, про братів Висоцьких і, звичайно ж, про тінь, яка падала на отця Леонарда Жиховича, присутнього тут.

Гомін був, як по ярмарку. Виходило щось на зразок середньовічного диспуту: кожний висував свою тезу, а всі накидалися на нього зі своїми антитезами, кожний ніби був «адвокатом» диявола, особою, необхідною на кожному середньовічному диспуті (не виключаючи й Білорусії), особою, яка повинна була спростовувати кандидата, скажімо, в бакалаври, різними каверзними і навіть недозволеними, єретичними запитаннями. Припустимо, кандидат висував тезу про те, що зачаття Марією Христа було непорочне й невинне і що в день її смерті (15-го, значить, а по-новому 28 серпня) вона відійшла цнотливою. На це «адвокат диявола» ставив йому недозволену підніжку, за яку, якби це не на диспуті, горіти б «адвокатові» на вогнищі або сидіти в кам'яному мішку рік і шість тижнів[38] (звичайно, якщо на місці суду був кам'яний мішок, а то пішов би безкарно). Діалог між ними міг відбутися такий:

Диспутант: «…і в день смерті була цнотливою».

Адвокат диявола: Ні, були в неї потім брати Христа. «Мати й брати його стояли надворі біля будинку, бажаючи говорити з ним»… (Матвія 12, 46).

Диспутант: Тут маються на увазі однодумці, брати по ідеї.

Адвокат: Ні, ілюстрісіме. Трохи далі. «І, показавши рукою на учнів своїх, сказав: «Ось мати моя і брати мої». (Матвія 12, 49).

Диспутант: Можливо, й ті були «братами по ідеї» (починає затинатися), але менше посвячені, іншого гатунку порівняно з учнями.

Адвокат (тріумфуючи): А як тоді зрозуміти трохи далі в того ж Матвія (13, 54–57), що, коли Христос проповідував у синагозі в Бетлеємі Іудейськім, всі дивувалися й казали: «… звідки в нього така премудрість і сила. Чи не тесляра він син? Чи не його мати зветься Марія, і брати його Яків і Йосип, і Симон і Іуда? І сестри його чи не всі поміж нас? Звідки ж у нього все це?» І спокусилися на нього. І в покарання за їхнє безвір'я він не створив там багатьох чудес. «Не буває пророка в своїй вітчизні».

Диспутант (притиснутий до стіни, але погрозливо): Так ти в догмат непорочності Діви Марії не віриш?

Адвокат диявола (злякано): Ні, ні. Вважаю, що вартий ступеня бакалавра, а питання нехай вирішують на найвищому рівні.

(Гомін схвалення).

Щось таке відбувалося і в нас, тільки що без підніжок. А коли всі вдосталь наговорилися, раптом втрутився Шаблика:

— Ні під якою вежею, ні в