Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

армії. Усі ми тута як один до війська йдемо. Оночки тута, бач, Мільтон й Ограбек, сини кметів, від ланової повинності відібрані, ну, знаєш, як воно…

— Знаю. — Ярре кинув на синів кметів погляд: ті були світловолосі, схожі, наче брати, тепер гризли якесь незрозуміле їдло, спечене в попелі. — Один від десяти ланів. Лановий контингенс. А ти, Мельфі?

— Зі мною, — зітхнув бондарчук, — знаєш, сталося так: за першим разом, як цехи мали дати рекрута, то батечко мій від витягання гілки оборонився. Але прийшла біда, тре’ було вдруге жереб тягнути, бо так місто вирішило… Ну й знаєш, як воно…

— Ти тіко послухай, Щупаку, як ото він балакає, — втрутився хрипко кремезний, обстрижений під нуль тип, називаний Окультіхом, який нещодавно першим окрикнув його на мосту. — Панич! Мудрагель якийсь!

— Мудрагельчик! — завторував йому протягло другий, великий парубок із вічно приклеєною до круглої пики дурнуватою посмішкою. — Мудрагелятко!

— Штули пельку, Клапроте, — прошепелявив повільно отой, називаний Щупаком, найстарший із компанії, рослий, з обвислими вусами та підголеною потилицею. — Як мудрагель, то годитші пошлухати, шо балакає. Чимало з того бути може. Навука. А навука ніколи нікому не зашкодила. Ну, майже ніколи. І майже нікому.

— Що правда, то правда, — оголосив Мельфі. — Він, Ярре, значить, і справді недурний є, читати й писати знає… Учений! Він же ж в Елландері за писарчука судового працює, а в храмі Мелітеле усеньки книжки в опіці має…

— Але ж цікавенько тоді, — перервав Щупак, вдивляючись у Ярре крізь дим та іскри, — шо такий судово-храмово-засраний книжник на гостинцю до Визіми поробляє?

— Як і ви, — сказав хлопець, — до війська йду.

— А чого б то, — очі Щупака блищали, відбивали блиск, наче очі справжньої риби у світлі лучини на носі човна, — чого б то судово-храмовий учений у війську знайти думає? Бо ти ж не в рекрути йдеш? Га? Бо ж кожен дурисвіт зна’, шо храми з-під контингенсу вийняті, не примушені вони рекрутів постачати. А ше й те зна’ кожен дурисвіт, шо будь-який суд свого писарчука від служби може відкараскати й відписати. Тож як воно з тим, пане уряднику?

— Я до війська як доброволець іду, — заявив Ярре. — Сам затягаюся, з власної волі, не за контингенсом. Частково з особистих причин, але переважно з почуття патріотичного обов’язку.

Компанія рикнула голосним, трубним, хоровим реготом.

— Бачте, хлопачки, — промовив урешті Щупак, — які ото суперечності в людині іншим разом сидять. Дві натури. Оночки: молодик, здавалося б, учений та вумний, а до того ж, мать, з народження недурнуватий. Знати повинен, шо воно на війні діється, відати, хто кого б’є й скоро вшшент поб’є. А він, як самі чули, без примусу, з власної волі, з патеротичного обов’язку хче до програної партії приєднатися.

Ніхто не прокоментував. Як і Ярре.

— Такий патеротичний обов’язок, — сказав тоді Щупак, — зазвичай тіки хворим на голову властивий, а мо’, воно навіть храмово-судовим вихованцям і пристойно. Але була тута мова про якісь там особисті причини. Страшенно я цікавенний, які ж оті особисті причини?

— Є вони настільки особистими, — відрізав Ярре, — що розповідати про них я не стану. Тим більше, що й ви, мосьпанство, якось про свої причини розповідати не поспішаєте.

— Ото, бач, якби простак який отак ото зі мною забалакав, — сказав після хвилини тиші Щупак, — відразу б у пику отримав. Ну, але якшо навчений писарчук… Такому те дарую… на цей раз. І відповім: я також до війська йду. І також добровольцем.

— Аби, як хворий на голову, пристати до тих, хто програє? — Ярре й сам дивувався, звідки раптом береться в ньому стільки зухвалості. — Дорогою обдираючи подорожніх на мостах?

— Він, — зареготав Мельфі, випереджаючи Щупака, — усе ше на нас дується за засідку на мосту. Та забудь ти, Ярре, то ж тільки фіглі були! Такі собі жартики невинні! Правильно, Щупаку?

— Правильно. — Щупак позіхнув, клацнув зубами, аж відлуння пішло. — Жартики такі невинні. Життя смутне й осовіле, точнісінько наче теля, як того до бійні ведуть. Ото тільки жартиками чи фіглями можна себе розвеселити. Не вважаєш так, писарчуку?

— Вважаю. У цілому.

— То добре, — Щупак не спускав із нього блискучих очей. — Бо інакше марний був би з тебе для нас компаньйон, і крашше б було тобі до Визіми самопас піти. Хоч би й зараз.

Ярре мовчав. Щупак потягнувся.

— Я шо хотів — те сказав. Ну, хлопачки, тоді ми пошуткували, пофіглювали та повеселилися, а теперки пора нам. Як на одвечір у Визімі хочемо бути, то із сонцем тре’ вирушати.

* * *

Ніч була дуже холодною. Ярре, незважаючи на втому, не міг заснути, згорнувшись у клубок під опанчею, мало не торкаючись підборіддя колінами. Коли нарешті заснув, спав погано, безперервно будили його сни. Більшості він не запам’ятав. Окрім двох. У першому сні відомий йому відьмак Ґеральт із Рівії сидів під бурульками, що звішувалися зі скелі, нерухомий, заледенілий, і його швидко засипав густий сніг. У другому сні Цірі на вороній кобилі, притулившись до гриви, чвалувала поміж рядами кривих верб, що намагалися схопити її кострубатим суччям.

Ах, а перед самим світанком приснилася йому Трісс Мерігольд. Після минулорічного перебування в храмі чародійка снилася хлопцеві кілька разів. Сни ті змушували Ярре до речей, яких він потім сильно соромився.

Зараз, зрозуміло, ні до якого сорому не дійшло. Було надто вже холодно.

* * *

Уранці й справді, ледь зійшло сонечко, уся сімка вирушила в дорогу. Мільтон та Ограбек, сини кметів із ланового контенгенсу, додавали собі духу вояцькою пісенькою:

Їде вояк, їде, збруєю брязкує.

Гей, тікай, дівчино, перш ніж поцілує!

А нехай цілує, хто й’му заборонить,

Він грудьми своїми вітчизну боронить!

Щупак, Окультіх, Клапрот і бондарчук Мельфі, що до них приклеївся, розповідали собі жартики та анекдоти, нечувано з їхньої точки зору смішні:

— …а нільфгардець запитує: «Що тут так смердить?». А ельф на те: «Гівно». Хааа-хаа-хаааа!

— Хе-хе-хе-хеее!

— Ха-ха-ха! А такий знаєте? Ідуть нільфгардець, ельф і ґном. Дивляться: летить миша…

Чим сильніше зростав день, тим більше зустрічали вони на шляху інших подорожніх, хлопських возів, комірничих фургонів, загонів війська на марші. Деякі вози були завантажено добром, за ними банда Щупака йшла з носами чи не біля землі, наче гончаки, підбираючи, що впало: то морквину, то картопельку, то ріпу, часом навіть цибулину. Частину здобичі завбачливо ховали на чорний день, частину жадібно жерли, не припиняючи розповідати жартики:

— …а нільфгардець: «Тпруууу!» І засрався по самі вуха. Ха-ха-ха-ха-ха!

— Хааа-хааа-хааа! О боги, не втримаюся… Засрався… Хаааа-хаааа!

— Хе-хееее-хеее!

Ярре чекав на