Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

привід та оказію, щоб відділитися. Не подобався йому Щупак, не подобався йому Окультіх. Не подобалися йому погляди, які Щупак та Окультіх кидали на купецькі вози, на хлопські запряжки й на жінок і дівок, що сиділи на возах. Не подобався йому насмішкуватий тон Щупака, коли той раз у раз заговорював про доцільність іти добровольцем, коли програш і погибель наближаються напевне й очевидно.

Запахло ораною землею. Димом. У долині, серед правильної шахівниці полів, гаїв і блискаючих, наче дзеркальця, рибних ставків, уже видно було дахи будівель. До їхніх вух інколи долинали далеке гавкання пса, ревіння вола, спів півника.

— Видко, жаможні воно шельця, — прошепелявив Щупак, облизуючись. — Невеличкі, але живописні.

— Тут, у долині, — поспішив із поясненням Окультіх, — половинчики живуть і господарюють. У них усе живописне й ладне. Господарчий вони народець, оті карлики.

— Проклята нелюдь, — харкнув Клапрот. — Хобольди кляті! Вони тута господарюють, а справжньому чоловікові біда через таких та бідність. Таким навіть війна не шкодить.

— Поки що. — Щупак розтягнув губи в гидкій посмішці. — Запам’ятайте, хлопчаки, оте сільце. Оту хатку, що скраю, серед березок, біля самого бору. Запам’ятайте добре. Якби колись захотіли ми туди в гості завітати, не хотів би я блукати.

Ярре відвернувся. Удавав, що не чує. Що бачить тільки гостинець перед собою.

Крокували. Мільтон і Ограбек, сини кметів із ланового побору, почали нову пісню. Менш вояцьку. Трохи наче песимістичнішу. Таку, що — особливо після попередніх натяків Щупака — могла бути сприйнята за погане віщування:

Гей-но, люди, дослухайте,

Лютість смерті упізнайте,

Чи старий, чи молодий ти,

А від смерті не втекти-ти.

Кого смерть піймала й душить,

Кожен їй піддатись мусить…

* * *

— Отой, — оцінив похмуро Окультіх, — мусить мати бабло. Як бабла він не має, то хай мене каструють.

Особою, заради якої Окультіх ішов на такий жорстокий ризик, був мандрівний торговець, якого вони наздогнали і який ішов поряд із двоколкою з впряженим у неї віслюком.

— Бабло баблом, — засопів Щупак, — а віслючок теж чогось та вартий. Ширше крок, хлопчаки.

— Мельфі, — Ярре схопив бондарчука за рукав. — Розплющ очі. Чи не бачиш, що тут готується.

— То ж лише жартики, Ярре. — Мельфі вишарпнувся. — Тільки жартики…

Возик торговця — зблизька це було добре помітно — одночасно був ятками: міг зупинитися й розкластися за кілька хвилин. Усю конструкцію, що її тягнув віслюк, покрито було яскравими й мальовничо-розмашистими написами, згідно з якими торговець пропонував бальзами та лікувальні витяжки, талісмани й охоронні амулети, еліксири, фільтри й магічні катаплазми, засоби для миття, а перш за все викривачі металів, самородків і трюфелів, а також безвідмовні принади на рибу, качок і дівок.

Торговець, худий і зігнутий тягарем років мосьпан, озирнувся, побачив їх, вилаявся й підігнав віслюка. Але віслюк, як воно з віслюками буває, навіть не подумав іти швидше.

— А зацні лахи на ньому, — стиха зацінив Окультіх. — Та й на возечку чогосьочки напевне знайдемо…

— Ну, хлопчаки, — скомандував Щупак. — Раз-два! Упораємошя із шправою, поки швідків мало на дорозі.

Ярре, сам не в змозі надивуватися своїй мужності, кількома швидкими кроками вирвався наперед компанії й розвернувся, встаючи поміж ними й купцем.

— Ні, — сказав, ледь добуваючи голос зі стиснутої горлянки. — Я не дозволю…

Щупак поволі розхилив плащ і показав заткнутий за пояс довгий ніж, швидше за все, вигострений, наче бритва.

— А відштупи-но, пишарчуку, — прошепелявив зловороже. — Якщо шию свою цінуєш. Думав я, згодишся ти нашій кумпанії, але нє, надто тебе, бачу, храм вихрамив, надто вже ти набожним ладаном просякнув. Тож відступи геть із дороги, а то я тебе…

— А шо воно тута робиться, га?

З-за фланкуючих шлях пузатих та великих верб, найзвичнішого елементу пейзажу долини Ісмени, виступили дві дивовижні постаті.

Обидва чолов’яги мали навосковані та підкручені угору вусища, кольорові буфасті плудри, піковані, із різнобарвними стрічками каптани й великі м’які оксамитові берети з пучками пер. Окрім широких тесаків і кинджалів, що висіли біля пояса, обидва чолов’яги несли на спині дворучні мечі довжиною десь у сажень, із ліктьової довжини руків’ями й великими вигнутими гардами.

Ландскнехти, підскакуючи, зав’язували штани. Жоден із них ані руху не зробив до руків’я своїх страшних мечів, але Щупак та Окультіх миттєво затихли, а великий Клапрот зменшився, наче міх, з якого вийшло повітря.

— Ми тут… Ми тут ніц… — промовив Щупак. — Ніц поганого…

— Жарти тіки! — кувікнув Мельфі.

— Нікому не сталося кривди, — несподівано відізвався згорблений торговець. — Нікому!

— Ми, — швидко втрутився Ярре, — ідемо до Визіми, до війська вступати. Може, і вам туди по дорозі, панове вояки?

— І справді, — ландскнехт пирхнув, відразу зорієнтувавшись, про що йдеться. — І нам до Визіми. Хто хоче, можете з нами йти. Безпечніше буде.

— Точно, безпечніше, — промовив другий, міряючи Щупака довгим поглядом. — Годиться також додати, що бачили ми тут нещодавно поблизу кінний патруль визімського бейліфа. Дуже вже вони до вішання скорі: той горлоріз, якого вони в лісі спіймають, враз загине.

— І це пречудово. — Щупак уже оговтався, вишкірився щербато. — Дуже добре, мосьпанство, шо є на різунів закон і кара, слушний то порядок. Рушаймо тоді в дорогу до Визіми, до армії, бо патеротичний обов’язок кличе.

Ландскнехт дивився на нього довго й досить презирливо, тоді ворухнув плечима, поправив мечисько за спиною й покрокував шляхом. Його товариш, а з ним Ярре й торговець зі своїм віслюком і возом рушили слідом, а позаду, на невеличкій відстані, почалапала галастра Щупака.

— Дякую вам, — сказав через якийсь час торговець, підганяючи віслюка прутом, — панове солдати. І тобі дякую, молодий паничу.

— Та нічого, — махнув рукою ландскнехт. — Я звик.

— Різні до війська тягнуться. — Його товариш озирнувся через плече. — Як прийде на село чи містечко наказ на новобранців з кожних десяти ланів одного віддати, то часом користаються, аби через те найбільшого мотлоху позбутися. А тоді на тракті повно таких горлорізів, як ті оночки. Та вже як в армії навчить їх слухняності єфрейторський кий, навчаться лобуряки дисципліни, як раз-другий підуть собі під різки та крізь стрій…

— Я, — поспішив із поясненням Ярре, — іду добровольцем, не з примусу.

— Славно, славно, — ландскнехт глянув на нього, підкрутив навоскований кінчик вуса. — Ото ж я й дивлюся, що ти — дитинка з іншої глини, ніж оті ось, ліплена. Чому ж із ними разом?

— Доля нас звела.

— Бачив я вже, — голос солдата був серйозним, — такі зустрічі, що доля принесла, та братання, що побратимів під одну шибеницю привели. Візьми з того науку, хлопче.

— Візьму.

* * *

Ще до того, як приховане хмарками сонце