Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

стало в зеніті, дісталися вони до тракту. Тут чекала на них вимушена перерва в подорожі. Подібно до чималої групи мандрівників, що дісталися сюди перед ними, Ярре і його компанія мусили затриматися, бо тракт щільно заповнений був військом на марші.

— На південь, — зі значенням прокоментував напрямок маршу один із ландскнехтів. — На фронт. До Марібору та Майєни.

— За знаками приглядай, — указав головою інший.

— Реданці, — сказав Ярре. — Срібні орли на кармазині.

— Правильно відгадав, — ландскнехт поплескав його по плечу. — А й спритний із тебе молодик. То реданське військо, яке королева Гедвіга нам на допомогу прислала. Ми зараз єдністю міцні. Темерія, Реданія, Едірн, Кедвен — усі ми тепер союзники, однієї справи прибічники.

— Шаме вчашненько, — відізвався з-за їхніх спин Щупак із явною іронією. Ландскнехт озирнувся, але нічого не сказав.

— А чи не сісти нам, — запропонував Мельфі. — Дамо ходулям передиху. Того війська й кінця не видко, чимало часу пройде, доки шлях звільниться.

— Сядьмо, — сказав торговець, — отамочки, на гірці, звідти споглядання краще.

Реданська кіннота проїхала, за нею, здіймаючи пил, марширували арбалетники та щитоносці. За ними видно вже було колону панцирної кінноти, що їхала кроком.

— А оті он під іншим знаком ідуть, — указав на панцирних Мельфі. — Чорний мають штандарт, чимось білим спістрявлений.

— Ото провінція темна, — ландскнехт глянув на нього презирливо. — Герба власного короля не впізнає. То є сріблясті лілеї, тупа твоя довбешка…

— Поле чорне, сріблястими лілеями всипане, — сказав Ярре й відразу захотів довести, що вже хто-хто, а він зовсім не темна провінція. — На давньому гербі королівства Темерії, — почав, — був лев крокуючий. Але темерійські коронні княжичі інший герб використовували, причому таким чином, що до герба додавали поле, на якому розташовували три лілеї. Бо ж у геральдичній символіці лілея є квіткою наступника трону, королівського сина, спадкоємця трону й берла…

— Мудрагель засраний, — гавкнув Клапрот.

— Облиш його й пащеку заткни, кінська довбешко, — сказав грізно ландскнехт. — А ти, хлопче, розповідай далі. Цікаве воно.

— А коли принц Ґойдемар, син старого короля Ґардіка, ішов на бій проти інсургентів дияволиці Фальки, темерійське військо під його власним знаком, під гербом лілеї, билося й загальну перемогу здобуло. І коли Ґойдемар після батька трон успадкував, на пам’ять про ту перемогу й про чудове визволення дружини й діточок із рук ворожих гербом королівства зробив три лілеї срібні на полі чорному. А пізніше король Кедрік спеціальним декретом державний герб таким чином змінив, що є ним зараз чорний щит, срібними лілеями всіяній. І таким є герб Темерії до сьогодні. У цьому ви всі можете переконатися на власні очі, бо трактом саме темерійські списоносці йдуть.

— Страшенно вміло, — сказав торговець, — ти, паничу, нам те пояснив.

— Не я, — зітхнув Ярре, — а тільки Ян з Аттре, учений геральдик.

— Та й ти, як видко, не гірше навчений.

— У самий раз, — докинув упівголоса Щупак, — як для рекрута. Аби дати забити себе під знаком тих срібних лілей за короля й Темерію.

Вони почули спів. Грізний, вояцький, він гудів, наче штормова хвиля, наче гримотіння грози, що наближалася. Слідом за темерійцями грізним, зімкнутим строєм ішло інше військо. Сіра, майже безбарвна кавалерія, над якою не вилися ані хоругви, ані навіть прапорці. Перед тими вояками, які їхали на чолі, несли оздоблену кінськими хвостами жердину з горизонтальною поперечиною, до якої прибиті були три людські черепи.

— Вільна Компанія, — указав на сірих вершників ландскнехт. — Кондотьєри. Наймане військо.

— Зразу видко, — зітхнув Мельфі, — що бойові. Хлоп у хлопа! А рівно ж ідуть, наче на параді…

— Вільна Компанія, — повторив ландскнехт. — Придивіться, селюки й молокососи, до справжнього солдата. Оті вже й у бою були, саме вони, саме кондотьєри, бандери Адама Панґратта, Моллі, Фронтіна й Абатемарко, це вони терези у фортуни під Майєною в наш бік перетягнули, завдяки їм нільфгардське кільце розірвалося, їм треба завдячувати тим, що фортеця звільнена.

— Так вам скажу, — додав другий, — що бойовий і мужній то народ, оті кондотьєри, у битві непоступливі, наче скеля. Хоча й за гроші Вільна Компанія служить, як те з їхньої пісеньки враз зрозумієш.

Загін наближався ступою, спів гримів сильно й голосно, але і з на диво похмурою, злою нотою:

Жодні нас берло чи трон не позичать,

І з королями не будем в альянсах.

Ми у дуката, що злотом блищить,

На ординансах!

Що тих присяг ваших пусті слова?

Ваших штандартів та рук не цілуємо,

Тільки дукату, що сонцем виграва,

Вірність шануємо!

— Ех, у таких служити, — знову зітхнув Мельфі. — З такими разом воювати… Відгребла б людина слави й здобичі…

— Мені що, око милить, чи шо? — Окультіх скривив обличчя. — На чолі другого гуфця… Баба? То вони під бабським командуванням воюють, оті найманці?

— То баба, — підтвердив ландскнехт. — Але баба неабияка. То Юлія Абатемарко, що її Солодкою Вітрогонкою звуть. Така воїтельниця, що гей-гей! Це під її рукою кондотьєри загін Чорних й ельфів під Майєною розігнали, хоча й було їх тільки двічі по п’ять сотень проти трьох тисяч.

— А я крайцем вуха чув, — відізвався Щупак дивним, удавано улесливим, але й злостивим водночас тоном, — шо небагато до чого ота вікторія призвела, у гній пішли віддані за наймитів дукати. Позбирався Нільфгард і знову виписав нашим на боби, та ше й з обох рук. І Майєна знов в облозі. А може, уже й здобув він фортецю? А може, уже сюди прямує? Може, з дня на день тут опиниться? Може, уже оті перекупні кондотьєри давно під нільфгардським золотом ідуть? А може…

— А може, — перервав його сердитий солдат, — у морду бажаєш отримати, хаме? Бач, за гавкання проти нашого війська мотузкою карають! То заткни пельку, поки я добрий!

— О-о-о-о! — бурмило Клапрот, широко роззявивши рота, розрядив ситуацію. — О-о-о, гляньтечки! Які смішні курдупелі йдуть!

Дорогою під глухе гримотіння литаврів, під заядле дудіння волинок та дикий свист флейт марширували ряди піхоти, озброєної гвізармами, алебардами, бердишами, цепами та колючими сіканцями. Одягнені в хутряні бурки, кольчуги та гостроверхі шишаки, солдати й справді були незвично низькими.

— Ґноми з гір, — пояснив ландскнехт. — Якийсь із загонів Магакамського добровольчого гуфця.

— А я оце мислив, — сказав Окультіх, — шо ґноми не з нами, а проти нас. Шо зрадили нас оті паскудні карлики й шо вони з Чорними в змові…

— Ти оце мислив… — ландскнехт глянув на нього з жалістю. — Цікаво, чим саме? Ти, башмак, якби в юшці таргана ковтнув, то в череві твоєму більше б розуму було, аніж у голові. Ті, що отам марширують, то якийсь із загонів ґномської