Курт Воннегут - Бойня номер п'ять

«Я знаю», - відповів Біллі.

«Війна - це війна».

«Я знаю. Я не нарікаю».

«От уже де, мабуть, пекло було».

«Так», - сказав Біллі Піліґрім.

«Краще подумай про тих, кому довелося це робити».

«Я знаю».

«Мабуть, для тих, хто тоді був унизу, все було далеко не однозначно».

«Все було добре, - сказав Біллі. - Все відбувається так, як воно й мусить відбуватися, і кожен мусить робити саме те, що він робить. Я цього навчився на Тральфамадорі».

Це було головне, що я хотів сказати в нашій післямові. Все інше - читати необов'язково.

* * *

Курт Воннеґут - далеко не цинік. Окрім лиха військової служби, йому довелося пережити ще чимало речей. «Моє покоління виросло в атмосфері війн, руйнацій, убивств та самогубств», - пише він.

Він народився 1922 року в сім'ї, де хтось періодично вдавався до інтоксикацій алкологем чи барбітуратами і де з покоління в покоління передавалися суїцидальні нахили, дивне, дещо божевільне мислення та ревна релігійність.

Мимоволі він став свідком того, як Велика депресія поступово відбирає мрію і сподівання в його батьків, поглиблюючи їх і без того нестабільний стан. Ба більше, він став свідком, як мрії і сподівання відбирають у цілої країни.

Коли йому було 22, змішавши алкоголь та барбітурати, наклала на себе руки його мати, і це стало великим потрясінням для письменника.

Були періоди, коли тяжкі втрати буквально брали його в кільце: після смерті батька в 1957-му, менше, ніж за рік, помирає від раку його сестра, а за два дні до її смерті гине в залізничній катастрофі її чоловік, тож Воннеґут усиновлює трьох із чотирьох своїх небожів. Четверту дитину сестри - наймолодшу, дівчинку, вони разом зі своєю другою дружиною візьмуть до себе в 1979-му.

У 1984 році Воннеґут, схильний до затяжних депресій, намагався покінчити життя самогубством - за сімейною традицією, змішавши таблетки й алкоголь - на щастя, намарне, від чого світова література тільки виграла.

Потім казус зі спробою самогубства став для нього предметом жартів.

У ще одному інтерв'ю він зізнався, що застрелитися йому заважає думка, буцім він покаже поганий приклад нащадкам.

Всі персонажі Курта Воннеґута - не негідники. Не герої - але й не негідники. Навіть Воннеґутів батько запитував у нього: «Коли ж ти напишеш роман, в якому будуть негідники?»

На Тральфамадорі на це тільки розсміялися б і сказали б, що це неможливо. У цьому Всесвіті неможливо бути негідником, тому що кожен діє так, як має діяти.

І помилятися - не страшно.

І є місце для прощення.

Його герої помиляються, раз за разом. Усе в романі є казусом, помилкою, дивним збігом обставин, який наче залишає нас розгубленими перед багатозначною виразністю цих збігів. «Така структура моменту», - кажуть на Тральфамадорі. Кожен робить те, що має робити. Така структура моменту. Якби Воннеґут міг, він, безумовно, взяв би інтерв'ю в Господа Бога і видав його окремою книжкою (щось а-ля «Нарешті вдома, або Дай Вам, Боже, здоров'я, містере Господь Бог»), і точно б порозпитував Його як слід про природу свободи волі й про те, навіщо було створювати такий елегантний Всесвіт, якщо видимою метою творіння є лише завдавати страждань маленьким живим істотам.

* * *

До Курта Воннеґута в літературі досі існує двояке ставлення. Як пророчо писав один із перших рецензентів роману «Бойня номер п’ять» у «Нью-Йорк Таймс» в далекому 1969-му, «ти або закохаєшся в цю книжку, або поставиш назад на полицю з науковою фантастикою». Премії, по котрі сягав роман «Бойня номер п’ять» - лише зі сфери наукової фантастики: в 1969-му - номінація на премію «Неб'юла», у 1970-му - на премію «Гюґо». В обидвох випадках книжка програла романові Урсули Ле Ґуїн «Ліва рука Пітьми». Однак якщо до «Бойні номер п’ять» Воннеґут був практично невідомим автором, чиї книжки, точно як романи Кровера Тріске, покривалися пилюкою на задвірках книгарень, то після цього роману, який, наче шип, точно потрапив у болюче місце часу (така-бо була структура моменту!), одразу став феноменально популярним. Відтоді Воннеґут користується славою (попри відсутність інших нагород, окрім читацької любові) «одного з найретельніше задокументованих письменників XX сторіччя».

* * *

Цей роман вийшов у світ тоді, коли Америка поверталася до тями після негритянських бунтів через убивство Мартіна Лютера Кінга і все ще не могла примиритися з убивствами обидвох Кеннеді - Джона і Роберта. Рік 1969-й подарував світові гімн США, який виконав зі сцени Джіммі Гендрікс після фестивальної ночі на молочній фермі у Вудстоку, приніс криваві жертвопринесення «сім'ї» Чарлі Менсона, дав слова Армстронґа про маленький крок для людини і великий крок для всього людства (бо це саме рік висадки американців на Місяці), дав антив'єтнамські протести, наркотики, музику, контркультуру... подарував до болю знайоме відчуття, що далі вже нікуди - і, як завжди, залишив простір для подальшого розвитку. Завдяки своєму антивоєнному, антипатріотичному, антигероїчному звучанню ця книжка стала своєрідною біблією гіпі, а також усіх більш або менш укурених борців за мир, котрі потрясали плакатами за ядерне роззброєння наприкінці шістдесятих.

У тому ж таки 1969 році президент Ніксон оголосив про початок «в'єтнамізації» - процедури поступового виведення американських військ із В'єтнаму. На той час за В'єтнамом уже надійно закріпилася репутація «лихої війни», тоді як Друга світова поставала як винятково «добра», правильна війна, з якої США вийшли беззаперечними переможцями, супердержавою. По суті, В'єтнам допоміг довести міф про американський героїзм до кульмінації.

Разом з романами «Пастка-22» Джозефа Геллерата «Веселка земного тяжіння» Томаса Пінчона «Бойня номер п’ять» відкрила в американській літературі новий спосіб говорити про війну: не як про місце для героїзму та подвигу, а як про велику бійню, де замість мужності ключові ролі відіграють безпорадність і розгубленість, а однозначність оцінки самої війни з протиставлення «чорне/біле» розкладається на сотню відтінків болючого сірого. Власне, показати, що війна - це насамперед «дитячий хрестовий похід». Ось що було ключовим моментом у створенні роману.

Шок від подібної переоцінки цінностей у тодішньому американському суспільстві вилився у регулярні спроби заборонити книжку і накласти суспільну анафему на письменника, який для мільйонів читачів став своєрідним «гуру». В деяких школах, як кажуть, роман навіть спалювали. Як завжди, «аби вберегти дітей». Після чергового сплеску громадянського занепокоєння втручався суд, і роман на новій хвилі популярності знову потрапляв у різноманітні бібліотечні чарти та гіт-паради продажів.

Критики закидали Воннеґутові підривання довіри до американської мрії, втечу у фантазію, поразницьке, квієтистське ставлення до