Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Його обличчя, зазвичай усміхнене та відкрите, було серйозним і зосередженим. Він уже подумки готувався до сутички.

І ось тепер, через тиждень болісного очікування, гліфтар нарешті подав ознаки життя.

Тремтячими пальцями я витягла його з кишені. У ньому сяяв блакитним світлом згорток із цупкої шкіри. Я розгорнула його та прочитала послання.

Коротке й тривожне.

"Тварюку знайшли. Живий, лікуюся, Таірнаель поруч."

Я перечитала повідомлення тричі, намагаючись вловити всі відтінки сенсу.

Живий — це головне. Отже, бій був. І, судячи з усього, важкий, раз йому потрібне лікування. Але Таірнаель поруч — це добрий знак. Інар йшов не сам. 
З ним був Гаррашх і декілька наших, що прийшли з Кам'янки, і, можливо, люди старости.

Якщо Таірнаель поруч, значить, його хтось привіз додому. І якщо вона з ним, значить, усе буде добре.

І все ж тривога не відпускала. Інар не з тих, хто скаржитиметься на рани. Якщо він згадав, що лікується, значить, справи і справді кепські.

Я швидко набрала відповідь, намагаючись, щоб літери не тремтіли:

"Добралася, заселилася, почала навчання. Наскільки сильно поранений? Коли тебе чекати?"

Відправивши повідомлення, я кинула погляд на індикатор заряду. 
Майже половина. Скоро його потрібно буде заряджати, а це знову гроші...

Маги-зарядники в академії, звичайно, були, але їхні послуги коштували недешево.

Я сховала артефакт зв'язку назад у кишеню, розсіяно дивлячись на панораму міста, що розгорнулася перед академією. 
Десь там, серед цих дахів, були торгові ряди, куди мені потрібно потрапити. 
Десь там був підробіток, який мені потрібно знайти.
Десь там було нове життя, яке мені належало побудувати.

Я глибоко зітхнула, стираючи непрохану сльозу, і рішуче рушила вниз сходами. 
Торгові ряди. Зошити. Чорнило. Пера. Підробіток. Кожен крок — це крок до мети, яку ми з Інаром поставили разом — стати справжнім магом, гідним його навчання та жертв.

А поки мені залишалося тільки сподіватися, що наступне повідомлення від нього буде більш обнадійливим.

***
Торговий квартал зустрів мене шумом і гамором. Після тиші академічних коридорів і мармурової величі головних сходів це було як стрибок у крижану воду — спершу перехоплює подих, а потім звикаєш.

Вулиці рябіли різнокольоровими вивісками та прапорами, звідусіль доносилися вигуки торговців, що розхвалювали свій товар.

«Найкращі гном'ячі клинки!», «Ельфійські трави, зібрані в повний місяць!», «Амулети на щастя, на любов, на удачу!»

У повітрі витали аромати прянощів, свіжої випічки та дим від жаровень, на яких готувалися всілякі ласощі.

Я задивилася на цю строкатість, а треба було бути насторожі.

— Посторонись, селючко! — пролунало за спиною, і я ледве встигла відскочити, щоб не бути збитою з ніг каретою, запряженою парою гнідих. 
У віконці майнуло надмінне обличчя з майстерно укладеними локонами. Мабуть, хтось із багатих студентів. Або з викладачів.

Мене вже дратувало це слово.

Я якраз і була тією самою «селючкою». У простому одязі, із заплечною сумкою, пошитою власноруч зі старої шкіряної куртки, з вісімнадцятьма срібними монетами в гаманці. Інар завжди казав, що гордість — не в дорогому одязі, а в знаннях і вчинках. Але зараз його слова звучали слабкою втіхою.

Маленька канцелярська крамничка причаїлася між двома соліднішими закладами — швейною майстернею та крамницею травника.

Над входом висіла потьмяніла вивіска із зображенням пера та чорнильниці.

— Чим можу допомогти, юна чарівнице? — літній чоловік за прилавком відірвався від товстої книги, яку читав, короткозоро мружачись.

Я зависла посеред крамнички, заворожено розглядаючи красиві шкіряні обкладинки книг і блокнотів. 
Канцелярія і в тому світі була моєю пристрастю.

Так, схоже, і в новому світі ця крамничка буде одним із моїх улюблених місць. Треба тільки роздобути більше грошей, мрійливо подумала я.

— То що тобі потрібно, дочко? — продовжив крамар, і мені здалося, що в його очах майнуло щось на зразок співчуття.

— Зошити, чорнило та пера, — відповіла я. — І, якщо можна, щось для зберігання конспектів. Щось недороге.

Крамар кивнув і почав викладати на прилавок різні товари, попутно розповідаючи про кожен:

— Ці зошити дешевші, але папір швидко вбирає чорнило, доведеться писати тільки з одного боку. Ці дорожчі, але прослужать довше. Пера бувають звичайні, а бувають із запасом чорнила всередині — зручно, але ціна кусається.
Чорнило теж різне — це не вицвітає, але коштує вдвічі дорожче за звичайне...

Я уважно слухала, прикидаючи свій мізерний бюджет. У підсумку вибрала три зошити середньої якості, набір простих пер і флакон звичайного чорнила. До цього додала просту шкіряну папку для зберігання конспектів — не найдешевшу, але надійну.

— Вісім срібних і три мідяки, — підсумував крамар.

Я дістала монети, намагаючись не думати про те, що витратила майже половину своїх грошей. Інар би сказав, що це вкладення в майбутнє, але все одно було тривожно.

— Стій, — гукнув мене крамар, коли я вже прямувала до виходу. — Візьми ще ось це. — Він простягнув мені маленький дерев'яний футляр для пер. — Вважай це подарунком від старого, який колись теж був студентом.

Я з вдячністю прийняла несподіваний дар. Може, місто було не таким вже й непривітним, як здавалося спочатку.

Далі була крамниця з простим одягом. Мені потрібен був хоча б ще один комплект повсякденного одягу — прати щодня не вийде.

Тут пощастило менше — продавщиця, худа як жердина жінка з підібганими губами, дивилася на мене, як на бруд під ногами. На щастя, у неї був готовий комплект мого розміру — сіра спідниця та біла блузка. Простий крій, дешева тканина, але це все, що я могла собі дозволити.

— П'ять срібних, — сказала вона таким тоном, ніби робила мені послугу.

Залишалося всього п'ять срібних і жменька мідяків. А адже потрібні були ще нитки з голками, деякі дрібниці для підтримання порядку в кімнаті, можливо, якісь інгредієнти для занять...