Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Глава 15. Будні навчання

Глава 15. Будні навчання.

Чотири пари на день — не жарт навіть для бувалого чарівника, а для новачка — справжній кошмар.

Після артефакторики, де бородатий професор-дверф навчав нас вишивці, та ельфійської, де я ледве стримувала позіхання (чи не жарт — вчити мову, яка фактично є моєю рідною), йшли ще рунологія та загальна теорія магії.
Якби академія була живою істотою, я б запідозрила садистські нахили.

Рунологія виявилася несподівано цікавою. Старий професор, у якого сива шевелюра, схожа на гніздо скуйовдженого горобця, стирчала у всі сторони, розповідав з таким запалом, що я мимоволі заслухалася.

Він порівнював руни з руслами річок, що спрямовують течію магії, розмахував руками так, що ледь не перекинув чорнильницю тричі за лекцію, і лаявся майже як портовий вантажник, коли крейда вислизала з його тонких пальців.

Оце я розумію — людина на своєму місці. Таких учителів я люблю — шалених ентузіастів своєї справи.

Я робила нотатки, намагаючись встигнути за думкою професора, яка скакала, як переляканий заєць.

Магічні потоки, що формуються рунами, справді працювали подібно до водних каналів — перевівши зір у магічний режим, можна було спостерігати за їхньою течією.

Загальна теорія магії знову зібрала весь перший курс в одній аудиторії — величезному амфітеатрі, де голос викладача гулко розносився, відбиваючись від кам'яних стін.

Я мигцем побачила Саяна — він сидів в оточенні своїх нових «друзів» з вищого світу, тримаючи напоготові перо, щоб записувати за ними лекцію.

Його погляд ковзнув по мені і він одразу ж відвернувся, ніби я була порожнім місцем.

Що ж, він зробив свій вибір. І хоча мені було боляче втрачати єдину людину, з якою я могла по-справжньому поговорити, я не збиралася бігати за ним.

Зосередься на навчанні, Рейн. Зрештою, ти тут саме за цим.

Лекція виявилася непростим випробуванням для мого терпіння. Сухий, як стародавній пергамент, викладач монотонно викладав базові принципи магічного обміну, апелюючи до законів збереження енергії, які в його інтерпретації звучали складніше за квантову фізику.

Бoги, та ця людина могла б заколисати розлюченого дракона своїм голосом. І як йому вдається робити таку захопливу тему настільки нудною?

Я то губила нитку розповіді, розглядаючи ліпнину на стелі (помітила три різних захисних контури, майстерно вплетених в орнамент), то змушувала себе знову вслухатися.

У підсумку засвоїла небагато: магія потребує енергії, енергію можна отримати з різних джерел, неправильна техніка загрожує виснаженням.
Нічого, чого б я вже не знала.

Після занять студенти, подібно до голодної сарани, кинулися до їдальні. Я теж попрямувала туди, дорогою мимоволі вловлюючи уривки розмов:

— ...професор Литвин на рунології сьогодні ледь не підпалив свої записи демонстраційною руною вогню...

— ...хто-небудь зрозумів, про що взагалі була лекція з загальної теорії? Мене ледь не вирубило на перших десяти хвилинах...

— ...кажуть, у бібліотеці є секретна секція із забороненими книгами, і якщо знати пароль...

Оце вже цікаво. Треба буде розвідати про бібліотеку докладніше. Заборонені книги — це завжди золота жила інформації.

Я швидко взяла обід — густе рагу зі шматками м'яса та хрустким хлібом — і влаштувалася за кутовим столом, звідки відкривався гарний огляд на весь зал.

Їла мовчки, спостерігаючи за студентами навколо. Ієрархія, яку я почала помічати ще вранці, тут проявлялася особливо чітко: аристократи займали центральні столи, як володарі на троні, голосно сміялися, хизувалися манерами та прикрасами. Простолюдини тулилися по краях, трималися невеликими групками.

За сусіднім столом точилася негучна розмова про вартість магічних інгредієнтів.

— ...за унцію порошку з кістки віверни просять п'ять срібних! Це ж грабіж серед білого дня!

— А де ти бачив чесних торговців рідкостями?
Особливо коли справа стосується інгредієнтів для екзаменаційних робіт — вони ж знають, що ми без них як без рук...

Гроші... вічна проблема студентів у всіх світах.

Я подумки підрахувала свої фінанси.
Інар дав мені в дорогу трохи срібла, але цього явно вистачить ненадовго. А стипендію, якщо судити з уривків розмов, видадуть лише наприкінці місяця. Треба шукати підробіток, і швидко.

Може, приватні уроки ельфійської? Або допомога з домашніми завданнями для молодших курсів? Хоча які молодші курси, я сама на першому.

Але спочатку — торгові ряди. Мені терміново потрібні були зошити, чорнило та нові пера.
Можливо, вдасться знайти недорогу, але якісну лупу для вивчення рун — професор згадував, що це необхідний інструмент.

Я допила трав'яний чай, перевірила, що нечисленні монети все ще дзвенять у гаманці, і, закинувши свій пошарпаний життям рюкзак на плече, попрямувала до виходу.

Вільний час — рідкісний дар, особливо в перший день, коли все довкола нове та незрозуміле. І я збиралася використати його з максимальною користю.

А заодно дізнатися, що за чортівня коїться в цій Академії, і чому мій єдиний друг перетворився на покірну тінь за одну-єдину ніч.

Я мимоволі посміхнулася, згадуючи його заразливий ентузіазм.

Вийшовши на вулицю з центрального корпусу академії, я на мить заплющила очі від яскравого сонця. 
Навколо снували студенти, які поспішали хто на заняття, хто до бібліотеки, а хто й на зустріч з друзями. У мене друзів не було. Був тільки Саян...

Я почала спускатися широкими мармуровими сходами, коли раптом підскочила, ніби хтось кольнув мене голкою — в кишені завібрував гліфтар. 
Серце зробило сальто й забилося десь у горлі.
Інар! Ну нарешті!

Сім безкінечно довгих днів без жодної звістки. Щоранку і щовечора я перевіряла гліфтар, сподіваючись, що зв'язок відновиться. 
Щоночі мені снилося одне й те саме — спотворене болем обличчя Інара, вишкірена паща невідомої тварюки та кров, так багато крові...

"Іди, дівчинко. Академія не чекатиме", — сказав він тоді, перед тим, як пішов на полювання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍