Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

— Що ви тут робите? — запитав один із них, підступивши до нас та з тривогою оглядаючи дітей.

— Ми втекли із Бучі, — відповіла дівчинка. — Там війна… Захар нам допоміг.

Воїн кинув похмурий погляд на мене.

— Я би не йшов, — знизав я плечима, — але ж діти...

Вони забрали нас. Повели кудись, де на нас чекав гарячий чай і трохи тепла. На землю опустилась ніч. Але я більше її не боявся. Я відчув величезне полегшення. І на душі стало якось приємно і спокійно.

— Ви зможете забрати дітей у безпечне місце? — запитав я у воїна, коли ми уже опинились у їхньому невеликому таборі. І здивувався. Тому що мені вдалося вимовити усі звуки. А, можливо, мені лише здалося, що вдалося?

— Так. А ти як? Які поранення?

— Не важливо, — я поглянув на нього своїм одиноким оком, і мені раптом захотілось його обняти.

Цей воїн був таким прекрасним. Всі вони тут були неймовірні.

— Я такий радий, що нам це вдалося, — продовжив я, відчуваючи, як моє тіло стає ватним. — Ніколи у житті я не відчував відповідальності за когось. Жив завжди сам по собі. І не вважав себе здатним на подвиг. Героїзм. Але сьогодні... Сьогодні я пишаюсь тим, що ми всі зробили.

Я відчув, як моє око перестає бачити і сліпне.

— Це надає моєму життю і смерті якоїсь додаткової цінності. Якогось більшого значення...

— Це тому що життя, не просто гарна пригода, якою ти можеш скористатись. Життя це також і  обов'язок, — промови воїн, але я уже його не бачив.

А за мить я повалився на землю.

“Дякую, тобі за гідну смерть, Калі”, — устиг я подумати перед своєю гибеллю.