Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 38

Від Захара

Ми йшли по голій, порожній дорозі, коли я почув позаду шум воєнних машин.

Довга дорога простиралася скільки сягало око. Я думав про Калі. Думав, невже вона мене покинула? І чи могло б статись щось, що змінило її план? Мені так хотілось вирватись звідси, вирватись із цих обставин. І хіба я заслужив на таке? За що мені такі страждання?..  God, I’m just asking.

Я із трьома малими дітьми йшов по трасі, що мала привести нас у Київ. Беззахисні, жалюгідні на вигляд подорожні. Ми втомились, а надворі сутеніло. Нас почав охоплювати розпач. І у цей момент позаду почувся шум воєнної машини.

Ми обернулись і заціпеніли. До нас їхало кілька російських бронетранспортерів. Звідки я знав? Ну, хоча б по цій ідіотській букві Z на обшивці машин.

— Що нам робити? — злякано запитала Уляна.

Я не знав. Довкола дороги було поле. Декілька дерев і кущів. Чи є сенс тікати і ховатись за ними? Чи є сенс падати в траву біля дороги? Може, нас ще не помітили і ми можемо вдати із себе мертвих?

— Плосто йдемо. Упелед по долозі. Вони наш не чіпатимуть, — я намагався зробити так, щоб мій голос звучав твердо.

Раптом, мені стало дуже страшно. Не за себе, звісно, — за дітей. Я не хотів — чуєш мене Господи? — не хотів побачити їхню смерть!

Ми обернулись, зійшли трохи вбік і рушили далі по дорозі. На цей раз, повільніше, ніж досі. Ми чули, як воно наближалось. Мені здавалось, що я відчуваю жар від прицілу на спині. Вони ж не будуть стріляти нам у спину? Ні, не будуть. Вони люблять знущатись і убивати довго.

— Можна, я буду молитись? — прошепотіла Уляна.

— Можна.

— Отче наш, що ти єси на небесах, нехай святиться ім'я твоє...

— ...нехай буде воля твоя, — підхопив також і Тім.

Ми йшли і молились. Я мовчав, але згадав, що колись у дитинстві, коли мені було страшно чи боляче — я також читав “отче наш”.

Час спливав. Мені хотілось обернутись. І ось коли звук від машин став нестерпним, ми зупинились і стали біля дороги. Я схопив найменшого за руку, а іншою перев'язаною рукою просто як зміг притиснув до себе решту. Діти — опустили голови. А я — ні.

Там було три ворожі машини. Перша проїхала повз нас, не збавляючи газу. Друга зробила те саме. Але третя — спинилась. Чорт! Я уже встиг подумати, що лихо нас омине…

Зверху, на машині, сидів один із автоматом. Ще один висунувся із люка.

— Кто ви такіє? — запитав той, що із люка.

— Ми плошті жителі. Йдемо до лікалні.

— Што??

Я набрав в груди повітря:

— І-дьом в боль-ніцу!

Ті двоє переглянулись.

— Застреліть іх? — запитав один у, мабуть, старшого.

— Не надо. Самі здохнут. Йедем. І так отсталі, — скривився інший і знову сховався у кабіну.

І ось на якусь мить я побачив, що другий захотів вистрілити у нас на прощання. Просто пустити одну чи дві кулі, щоб убити когось одного, а інших залишити мучитись із цим. Ця жорстока думка чітко відобразилась у його глумливих очах. Моє серце завмерло.

Але у наступну секунду БТР рішуче рвонув далі, і солдат зрозумів, що йому буде важко отак просто зробити вистріл і поцілити у когось. Він втратив інтерес і відвернув голову.

Воєнні поїхали, а ми довго проводжали їх поглядами. На цей раз смерть дивовижним чином нас обминула.

— Ходімо, — скомандував я.

Ми почимчикували далі. Через декілька хвилин почав плакати Віт, тому що він дуже стомився. Надворі було холодно, та ще й дув пронизливий вітер. На землю опускалась ніч, котра нічого доброго нам не віщувала.

Мені навіть майнула думка: “Краще б вони нас застрілили”. Я зітхнув. Напевно, в сотий раз я пошкодував, що поїхав у Бучу. Треба було тікати. Ну, який із мене боєць? Калі, ти серйозно? У мене є місія? Місія умирати і умирати знову.

І раптом десь попереду стався вибух. Ми побачили його — стовп вогню піднявся вгору. Під небом добряче прогриміло. Але уже через мить — другий вибух осяяв польове привілля.

Мене охопив шалений здогад:

— Побігли. Швидше, туди.

І ми рвонули. З останніх сил. Десь за деревами, за поворотом дороги, вирувала пожежа. І чим ближче ми наближались, тим більше я упевнювався у своїй гадці — це були ці три БТР-и, котрі проїхали повз нас. Їм настав хана.

Скоро ми побачили їх. Зруйновані, розкарячені воєнні машини. Почулись чиїсь голоси. Було важко розібрати слова. Потім голоси стихли. Ми із дітьми підійшли ще ближче. І тоді з'явились вони.

Я одразу зрозумів хто це. Не тому, що у них була інша форма. А тому що вони поводились по-іншому. Благородно, із гідністю. Їх було декілька. У руках один воїн тримав  Джевелін.

— Це наші? — запитала Уляна.

— Наші.

ЗСУ. Це були українські хлопці. І вони щойно розправились із тими трьома БТР-ами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍