Rada Lia - Мій ніжний звір, Rada Lia

Розділ 32

Наступного ранку після Різдва, коли Орися спустилася до вітальні, вона побачила свою бабусю, яка тягнула за собою валізу з речами.

— Ба, куди це ти зібралася? — здивувалася дівчина.

— Назад до лікарні, — кинула Соломія Дмитрівна, ні на мить не зупиняючись, ніби вона не на лікарняне ліжко поспішала, а до себе додому.

— Ти ж себе добре почуваєш? Може, не треба повертатися туди? — Орися доторкнулася до плеча бабусі. — Ми домовимося з лікарем і під нашу відповідальність ти зможеш залишитися тут. А до лікарні возитимемо на процедури.

— Ага, — бабуся вперла руки в боки. — У вас тут вічно сльози, скандали. То один образив іншого, то навпаки. Сваритеся, миритеся. Ти вважаєш, це спокій для мене? — Вона пирхнула й знову схопилася за ручку валізи. — Таксі вже стоїть надворі. Поцілуй за мене Ярослава й передавай вітання Артему Богдановичу.

За секунду вхідні двері гримнули й Орися залишилася здивовано дивитися на те місце, де щойно ще стояла бабуся.

— І ще, — вхідні двері відчинилися і в них просунулася голова Соломії Дмитрівни. — На Новий рік я залишаюся в лікарні. Хочу завершити курс лікування. За мене не хвилюйтеся. Я буду не сама. Я знайшла собі там душевного друга. — Після цих слів вона підморгнула онуці й зникла, вже остаточно

— Дивина, — лиш промовила Орися.

Ще більше вона здивувалася, коли за пів години від них поїхав і Артем Богданович.

— Справи не чекають, дочко, — промовив він до Орисі й обняв її. — Ярославу вітання. — Чоловік так само швидко пішов з будинку, як і бабуся.

Дівчина знову піднялася сходами. Ярослав ще спав. Вона поглянула на його спокійне обличчя й посміхнулася: “Колись ти здавався мені звіром — грубим, нахабним, байдужим та не здатним на почуття. А зараз ти схожий на ніжного прирученого вовка — жадаєш любові й постійно заглядаєш в очі”.

Дівчина видихнула й пішла збиратися на роботу.

 

Так вийшло, що на Новий рік Орися з Ярославом мали залишитися самі. Бабуся зосталася в лікарні з іншими хворими та з таємничим душевним другом, про якого насправді Орися та Ярослав давно вже знали. Артем Богданович зателефонував і сказав, що поїде провідати свого приятеля до Німеччини:

— Він вже вісім років запрошує. Я просто подумав, що ніхто не знає, скільки кому насправді залишилося. Раптом я вже не побачу його? Не образишся на мене?

— Ні, звичайно, — сказав Ярослав, хоча насправді йому було не дуже приємно. 

Батько вперше почав добре до нього ставитися й чоловікові дійсно хотілося провести свято у сімейному колі. Навіть тітка Маша повідомила, що на Новий рік летить до Америки:

— Дочка з зятем запросили. Не можу відмовити. Вибачте, що не приготую вам святкову вечерю, але ж це дочка… я й онука там побачу. Я його ще ні разу не бачила наживо. Лише по відеозв'язку, — жінка винувато поглянула на Ярослава й той посміхнувся та махнув рукою.

— Онук то святе, тітко. Їдьте, звичайно. 

 

— Ну чого так, — сумно видихнула Орися, — мені так сподобалося як було на Різдво, коли вся сім'я разом.

Чоловік розсміявся:

— Дивні ми якісь. Зазвичай пари навпаки намагаються усамітнитися. Погуляти вдвох. А ми тримаємося за батьків.

30-го грудня, коли подружжя спустилося до сніданку, Орися оголосила:

— Я звільнилася з пошти. Я врешті вирішила й справді піти вчитися, щоб через рік, — вона на мить замовкла, — коли ми більше не будемо сім'єю, я могла піти працювати на більш оплачувану роботу.

— Чудово, — вимучено посміхнувся Ярослав. Йому не сподобалися слова Орисі про те, що вони вже не будуть сім'єю.

— Як будемо зустрічати Новий рік? Є пропозиції? — запитала Орися, щоб якось відірватися від думок про розривання договору.

— Замовимо їжу з ресторану й дивитимемося новорічні фільми усю ніч? — запропонував чоловік. — Рішення банальне з одного боку, а з іншого, я все життя багато працював і на новорічні свята також. Навіть не пам'ятаю такого нового року, коли міг нічого не робити, валятися на дивані і їсти досхочу.

Орися кивнула. Вона дивилася на Ярослава, роздумуючи над тим, що буде, коли закінчаться їхні відносини, як її увагу привернув дим за вікном. 

— Це що? — вона показала пальцем за спину чоловіка. 

Ярослав озирнувся. Під їхніми вікнами щось горіло й клубочився дим. Чоловік різко піднявся.

— Швидко надягай шубу і на вихід.

Він підбіг до вікна. Надворі палала трава вздовж всієї стіни будинку.

— Не можу, двері замкнено зовні! — вигукнула Орися. Вона відчайдушно смикала за ручку.

Ярослав підбіг до дівчини й також спробував відчинити. Він потягнув їх на себе, навалюючись всім тілом. Однак ручка залишилася в нього в руках, а двері так само залишилися замкнені.

Чоловік схопив телефон й набрав 101:

— Алло, в нас тут пожежа…

Поки пожежники їхали, Ярослав схопив дерев'яного стільця з кухні:

— Закрий обличчя! — вигукнув чоловік, махаючи Орисі й кинув його у вікно. 

 

Уламки скла посипалися в різні боки. Дівчина не відреагувала на попередження. Вона зачаровано дивилася на те, як від їхнього будинку від'їжджає машина Павла.

 

— Це був підпал, — сказали їм у поліцейському відділку кількома годинами пізніше. — Двері зачинені зовні. Сам будинок облитий бензином по периметру. У вас є вороги? 

— Це Павло, — в один голос промовили Орися і Ярослав. 

Поліцейський здивовано підняв брови. Це вперше в його практиці, коли в подібній справі точно називають підозрюваного.

— Чому ви так думаєте? У вас є докази?

— У нас є людина, — промовив Ярослав, дістаючи телефон, — яка точно може бути свідком і підтвердити, що Павло готував на нас напад. 

— Соня, — прошепотіла Орися й чоловік кивнув.

 

Цієї ночі подружжя поїхало до готелю.

— Поки Павла не посадять, я до будинку не повернуся, — категорично заявила Орися, розкладаючи речі першої потреби по полицях у готельному номері.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍