Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 29.

Двері відчинилися, і в отворі з’явився Фредерік.

— З тобою все гаразд? — Голос його був рівний, ніби невимушений. Але я помітила, як він на мить затримав погляд на таці з недоїденою вечерею. — Ти не прийшла вечеряти.

Я заклала сторінку пальцем і підняла голову.

— Все чудово. Купання розморило настільки, що навіть думати про будь-які зусилля не захотілося.

Я вже схилилася було назад до книги, але він не йшов.

— Ти ще щось хотів?

Фредерік мовчав кілька секунд, а потім нарешті озвався:

— Де ти була вночі?

Тиша між нами здалася мені густа, як свіже чорнило.

— Знаю, не моя справа, — він коротко зітхнув, — я теж повторював собі це цілу ніч і цілий день.

Коротка пауза, яка, здавалося, могла тривати вічно.

— Безрезультатно.

Я поклала книгу на стіл.

— Я була в Стейзі. Ми засиділися, і я вирішила, що логічніше заночувати в неї. А кого відправити з листівкою ми не знали. Вибач, якщо моя нерозважлива поведінка змусила вас нервувати.

Він не кліпав.

— Добре. Дякую, що розповіла.

Ця пауза вже була іншою. Не важкою — скоріше, надто порожньою.

— Нас післязавтра чекають на розмову. Офіційно запускається процес розлучення.

Я ледь помітно кивнула.

— Зрозуміла. Далі що? Повернешся до столиці?

— Ні, залишуся тут.

Я навіть не приховувала здивування. Він це помітив, виставив руку вперед, ніби спиняючи мої можливі заперечення.

— Не в твоєму домі, не хвилюйся. Я залишуся, поки не завершиться будівництво нового дому. Поки він не буде придатний для життя.

— Так, це правильне, відповідальне рішення, — промовила рівним голосом. — Вибачте, мілорде, але я б хотіла вже лягти відпочивати.

Фредерік не одразу зреагував.

Здавалося, він знову затримав подих — не через роздратування чи гнів, ні. Це була зовсім інша емоція. Така, що живе десь на тонкій межі між ваганням і тим, що хочеться, але не можна дозволити собі озвучити.

А потім мовчки кивнув, розвернувся й пішов до дверей.

Двері зачинилися.

І тільки тоді я дозволила собі видихнути.

Я закрила книгу, відклала її на тумбу й повільно опустилася на подушки.

Сон не прийшов одразу.

Думки ще довго роєм крутилися у голові, але, зрештою, затихли разом із нічним вітром, що м’яко хитав важкі портьєри на вікні.

І я заснула.

Я була в Харківській квартирі.

Вибух розірвав тишу.

Я не пам’ятаю, як опинилася на підлозі, серед скла і пилу, не пам’ятаю, як зривалася на ноги, обдираючи руки об уламки, як бігла з кімнати в кімнату, захлинаючись криком.

— Вадиме! Тимофію!

Дим різав очі, легені зводило від пилу й гару, але я не зупинялася. Вони тут. Вони повинні бути тут.

В спальні вікно вибите, вітер жбурляє штори, мов божевільний. Я зупинилася, прислухаючись.

Тиша.

Ні, не тиша. Я побачила слабке мерехтіння світла — телефон?

Кухня.

Я кинулася туди, ковзаючись на уламках. Відчуття під ногами змінилося — не тільки скло.

Щось липке.

Запах…

Кров.

Я заклякла. Хвиля паніки підкочувала до горла, але я проковтнула її, змусила себе говорити.

— Тимофію… сину… Це ти?

Тиша.

— Тимофію!

І тоді, крізь гул у вухах, крізь пронизливий свист вітру в розбитих вікнах я почула слабке, майже нечутне:

— Так… мама…

Я кинулася вперед.

І раптом — ривок.

Сильні руки схопили мене за плечі й почали трясти.

— Ні! Відпусти! — я борсалася, вириваючись, намагаючись знову почути цей голос, знову дістатися до нього, але мене не пускали.

— Навіщо ти мене розбудив?!

Мій голос зірвався на крик, на глухий стогін розпачу.

Я била його руками — куди попадала: по грудях, по плечах, по обличчю. Але він навіть не намагався зупинити мене. Лише мовчки витримував удари, мов кам'яна статуя, і чекав.

Доки в мене не закінчаться сили.

А вони закінчилися швидко.

Я осіла, скрутилася клубочком прямо на ліжку, важко дихаючи. Знекровлена. Вичавлена. Порожня.

Двері різко відчинилися — Кет.

Я навіть не підвела очей, лише почула, як Фредерік мовчки бере її за руку, виводить і… клац.

Замкнув двері на ключ.

Та мені було байдуже.

Я лежала, втупившись у порожню точку перед собою. Глибоко всередині, десь на рівні підсвідомості, шаленими хвилями накочувались думки.

Цей сон… Він інший.

Цей був до болю реалістичним. Я чула запах гару. Відчувала на руках липку кров.

Але… чия вона була?

Кров на підлозі могла бути моєю. Або…

Я чітко пам’ятала його голос.

— Так… мама.

Тимофій живий.

Мій син тоді вижив.

А Вадим?

Я не знайшла його… живим.

Але ж і мертвим я його не знайшла.

Що, якби… що, якби тільки мене не розбудили?

Що, якби я дійшла до кінця?

Очі повільно закрилися, а в голові билося єдине запитання:

А що, якщо це був не просто сон?

Фредерік ліг поряд, підтягнув мене ближче до себе, і я відчула теплоту його тіла, що огортала мене, мов неприборкане вогнище. Його рука почала невимушено ковзати моїм волоссям, і в тій неголосній тиші я відчула дивну ніжність, яка проривалася крізь усе, що було.

— Ти не хочеш мені розповісти, що за біль ти носиш у собі? — його слова були тихими, але вони звучали, як приглушений грім. — Я ніколи не бачив і не чув, щоб душа могла так страждати. В мене в голові не вкладається, як це можливо. Ти… зовні ти Мілінда, але ось тут, усередині… ні. Ти це не вона. І навіть пахнеш інакше. Я тепер точно впевнений, ти не Мілінда.

Я мовчала, відчуваючи, як його слова, мов маленькі уламки дзеркала, намагаються відобразити частини мого болю.

— Що ти будеш робити з цією інформацією? — мій голос трохи зм'якшав, але в ньому залишалася дивна наполегливість.

— Нічого. Клянусь. Я не шукаю розголосу. Я просто… хочу зрозуміти, що ти пережила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍