Томас Харріс - Червоний Дракон

Меріан не один лист із проханнями про допомогу, та відповіді так і не отримала. Щоразу, як вона туди телефонувала, прислуга казала, що місіс Фоґт немає вдома.

Зрештою, згнітивши серце, бабуся Доларгайд уклала угоду з окружною владою й почала брати на піклування незаможних старих. За кожного стала отримувати певну суму від округу й нерегулярні платежі від тих родичів, яких вдавалося розшукати місцевим органам. Було скрутно, поки вона не вирішила приймати комерційних пацієнтів із родин середнього класу.

І за весь цей час – жодної допомоги від Меріан, хоча Меріан могла б допомогти.

Тепер Френсіс грався, сидячи на підлозі серед лісу ніг. Грався в машинки, за які йому служили бабусині кості маджонгу, штовхав їх поміж вузлуватих, мов коріння дерев, стоп.

Місіс Доларгайд устигала стежити за чистотою одягу своїх постояльців, проте змусити їх весь час носити капці не могла.

Цілий день старі сиділи у вітальні й слухали радіо. Місіс Доларгайд також поставила для них маленький акваріум, а приватний жертводавець допоміг покрити підлогу лінолеумом, аби захистити паркет від неминучого нетримання.

Вони сиділи рядком на канапах і в інвалідних кріслах, слухали радіо, тьмяні погляди спрямовано на рибок в акваріумі, на ніщо або на щось, що ці очі бачили багато років тому.

Френсіс назавжди запам’ятав човгання ніг по лінолеуму спекотними, гудючими днями, запах тушкованої капусти й помідорів на кухні, запах старих – такий схожий на душок бібули з-під м’яса, що підсохла на сонці, і невгамовне радіо:

«Рінзо» до прання дістали,

Перучи, весь день співали.

Френсіс якомога більше часу проводив на кухні, бо там у нього був друг. Кухарка, Королева-мати Бейлі, з дитинства служила в сім’ї покійного містера Доларгайда. Інколи вона приносила Френсісу сливу в кишені фартуха, а ще називала «маленьким посумом, що вічно мріє». На кухні було тепло й затишно. Але щоночі Королева-мати Бейлі поверталася до себе додому…

Грудень 1943 р

П’ятирічний Френсіс Доларгайд лежав у ліжку у своїй кімнаті на горішньому поверсі бабусиного будинку. У кімнаті панувала непроглядна темрява – через світлонепроникні штори, щоб японці не добачили. Слова «японці» Френсісу було не вимовити. Йому хотілося в туалет. Але в темряві він боявся туди йти.

Він покликав бабусю, яка спала на нижньому поверсі.

– Аусю. Аусю, – гукав він, мов мале кошеня, поки не втомився. – Йосю, аусю.

Тоді він не втримався, гаряча цівка потекла по ногах і під сідниці, потім стало холодно, нічна сорочка прилипла до шкіри. Він не знав, що робити. Набрав повні груди повітря й перекотився на бік обличчям до дверей. Нічого не трапилося. Він опустив на підлогу ноги. Підвівся в цьому мороку, сорочка приклеїлася до ніг, лице палало. Він побіг до дверей. Ударився оком об дверну ручку, гупнувся мокрою дупцею на підлогу, скочив і метнувся вниз сходами, пальці скимлили по поруччю. Ген до бабусиної кімнати. Продершись крізь темряву, він заповз під простирадла, притиснувся до її тіла, і стало тепліше.

Бабуся здригнулася, напружилася, спина, до якої він тулився щокою, виструнчилася, голос прошипів:

– У жиччі не бачила…

Грюкіт на нічному столику – вона відшукала щелепу, клац – зуби стали на місце.

– У житті не бачила такої брудної, такої бридкої дитини. Геть, вилазь із мого ліжка.

Бабуся ввімкнула нічник. Френсіс стояв на килимі й тремтів. Вона провела пальцем по його брові. На пальці лишилася кров.

– Ти щось потрощив?

Він так швидко захитав головою, що на бабусину нічну сорочку впали краплі крові.

– Нагору. Бігом.

Поки він здіймався сходами, на нього знов наперла темрява. Він не міг увімкнути світло, бо бабуся коротісінько пообрізала шнури світильників, аби тільки вона могла дотягнутися. Френсісу не хотілося лягати в мокру постіль. Він довго стояв у темній кімнаті, тримаючись за спинку ліжка. Думав, що бабуся вже не прийде. Найчорніші кутки цієї кімнати знали, що вона не прийде.

Але вона прийшла, смикнула за обрізаний шнур горішнього світильника, тримаючи оберемок простирадл. Змінила постіль, ані слова не промовивши онукові.

Тоді вхопила його за плече й потягнула коридором до ванної кімнати.

Лампа висіла над рукомийником, і бабусі довелося ставати навшпиньки, щоб дотягнутися до вимикача. Вона подала Френсісу рушник, мокрий і холодний.

– Знімай сорочку й витирайся.

Запах пластиру й клацання яскравих швацьких ножиць. Вона відрізала шматок липкої смужки, поставила онука на унітаз і заліпила поріз над оком.

– А тепер, – мовила вона, приклавши йому швацькі ножиці під кругленький живіт, і Френсіс відчув холод.

– Дивися, – мовила вона, вхопила його за карк і нахилила голову так, аби він бачив свій маленький пеніс, що лежав на нижньому лезі розчахнутих ножиць. Вона почала стуляти ножиці, поки не защипнула трохи шкіри.

– Хочеш, аби я його відрізала?

Френсіс спробував підвести голову, поглянути на бабусю, та вона міцно тримала долі його шию. Він схлипнув, на живіт капнула слина.

– Хочеш?

– Ні, аусю. Ні, аусю.

– Даю тобі слово – як ти знову напаскудиш у ліжко, я його відріжу. Зрозумів?

– Тах, аусю.

– Ти чудово можеш намацати в темряві туалетний папір і постелити його собі, як годиться хорошому хлопчику. Не треба тобі стояти. А тепер іди спати.

О другій ночі знявся вітер, поніс із північного сходу тепло, захворостив гілками мертвих яблунь, зашелестів листвою живих. Вітер бив теплим дощем у стіну будинку Френсіса Доларгайда, чоловіка сорока двох років, що наразі спав.

Він лежав на боці й смоктав великий палець. Змокле волосся прилипло до чола і шиї.

Ось він прокидається. Прислухається в темряві до власного дихання, до тихого цокоту від кліпання повік. Пальці й досі трохи пахнуть пальним. Сечовий міхур повен.

Він намацує на нічному столику склянку зі своєю щелепою.

Доларгайд завжди вставляє зуби перед тим, як встати з ліжка. Тепер він іде у ванну кімнату. Світло не вмикає. Намацує в темряві унітаз і сідає на нього, як годиться хорошому хлопчику.

27

Перші зміни в бабусі виявилися взимку 1947 року, коли Френсісу було вісім.

Вона припинила їсти разом з онуком у своїй кімнаті. Тепер вони сідали з літніми пожильцями за спільний стіл у їдальні, де місіс Доларгайд головувала поїдками.

З дитинства бабусі прищепляли навички чарівливої господині, і тепер вона відшукала й відполірувала срібний дзвоничок, який ставила біля своєї тарілки.

Сервірувати званий сніданок, слідкувати за переміною страв, підтримувати розмову, легко передавати пас незграбної бесіди на сильну сторону сором’язливих, привертати увагу гостей до кращих якостей умілих співрозмовників – це