Келлі Макгонігал - Сила волі

на можливі спокуси чи заборонені думки, у справу втручається оператор, скеровуючи вас до вашої мети та не дозволяючи вскочити в халепу. Але якщо розумові ресурси обмежені — різними чинниками, що відвертають увагу: втомою, стресом, алкоголем, хворобою чи іншими причинами, — оператор не здатен виконувати своїх функцій. Натомість контролер схожий на того «зайчика-енерджайзера» з реклами батарейок. Він ніколи не зупиняється.

Стомлений оператор та невгамовний контролер створюють у мозку проблемний дисбаланс. Шукаючи заборонений контент, контролер постійно нагадує мозку про те, що він шукає. Нейробіологи довели, що мозок на підсвідомому рівні безперервно обробляє заборонений контент. Результат — ви думаєте, відчуваєте та робите все те, чого намагаєтесь уникнути. Щойно ви пройдете повз полицю з ласощами в крамниці, монітор згадає про заборону купувати печиво, і ваш мозок зациклиться на печиві, печиві і ще раз печиві! Якщо оператор не матиме максимальної сили, щоб збалансувати діяльність контролера, у вашому мозку розіграється щось схоже на шекспірівську трагедію. Намагаючись запобігти вашому потраплянню в пастку, контролер приведе вас прямісінько до неї.

Якщо я так думаю, отже, це так і є

Якщо ви намагаєтеся про щось не думати, то напевне не зможете викинути цього з голови. Це призводить до іншої проблеми: безуспішно намагаючись відігнати якусь думку, ви доходите висновку, що так і має бути. Чому ж іще вона постійно виринає? Ми віримо, що наші думки — це важливі джерела інформації. Коли думка виникає дедалі частіше і її дедалі важче викинути з голови, логічно, що ми розцінюємо її як важливе послання, на яке слід звернути увагу[229].

Така когнітивна похибка, здається, запрограмована в мозку людини. Ми оцінюємо вірогідність чи правдивість певного факту за ступенем легкості, з якою ми можемо про нього згадати. Якщо ми намагаємося стримати свої хвилювання через щось чи не думати про об’єкт свого бажання, це може мати тривожні наслідки. ­Наприклад, у вашій пам’яті дуже легко спливають нещодавні випадки авіакатастроф (особливо, якщо ви боїтеся літати і саме віддаєте бортпровіднику свій посадковий талон), тому ми переоцінюємо ймовірність потрапити в авіакатастрофу[230]. ­Насправді ж ризик — один випадок на чотирнадцять мільйонів, але для більшості людей він вищий за ризик померти від нефриту чи зараження крові, що входять у десятку найпоширеніших причин смерті в США, але які не так швидко спадають на думку.

Яке бажання чи страх ми не намагалися б виникнути з голови, воно стає ще реальнішим та сильнішим. Веґнерові, психологу, який відкрив поняття «іронічного рикошету», якось зателефонувала схвильована студентка, яка не могла не думати про самогубство. Ця думка закарбувалася в її голові, і глибоко-глибоко в душі дівчина була переконана, що має вкоротити собі віку. Бо чому ж іще ця ідея постійно її переслідувала? Вона зателефонувала Веґнеру — мабуть, єдиному психологові, якого знала. Але згадаймо, що Веґнер — психолог-теоретик, а не психотерапевт. Його не вчили знімати з карнизів психічно нестабільних осіб та копатися в темних закутках людської свідомості. Тому він поговорив зі студенткою про те, на чому розумівся: про білих ведмедів. Він розказав їй про свій експеримент та пояснив: що сильніше вона намагатиметься позбутися нав’язливої думки, то активніше та пануватиме в її свідомості. Це не означає, що думка правдива чи важлива. Студентка відчула полегшення, усвідомивши, що її реакція на думки про самогубство лише підсилювала їх, і це не означало, що вона насправді мала собі щось заподіяти[231].

Для вас це може бути думка про те, що людина, яку ви любите, потрапить в аварію. Або набридлива ідея, що пачка ванільного морозива — єдине, що вгамує ваш стрес. Якщо ви панікуєте і намагаєтеся відігнати від себе цю думку, вона лише повертається. А повернувшись, набирає авторитету. Вона здається важливішою, бо ви намагаєтесь викинути це з голови. Як наслідок — ми починаємо вірити в правдивість цієї думки. Страх стає ще гнітючішим, а любитель морозива дістає ложку.

Під мікроскопом: досліджуємо іронічний рикошет

Чи є щось, про що ви намагаєтесь не думати? Якщо так, дослідіть теорію іронічного рикошету. Чи вдається заборонити собі не думати про це? Або ж спроба викинути це з голови повертає думку з новою силою? (Так, цього разу ми даємо контролерові завдання контролювати самого себе).

Як уникнути іронічного рикошету

Як знайти вихід із цієї складної дилеми? Веґнер стверджує, що протидія іронічному рикошету сама по собі іронічна: потрібно просто здатися. Коли ви припините спроби контролювати небажані думки та емоції, вони перестануть контролювати вас. Дослідження активності мозку підтверджують: щойно учасникам дозволили думати про заборонене, ця думка зникала та більше не допікала їхній свідомості. Парадокс, але, дозволивши собі думати про щось, ми перестаємо про це думати[232].

Виявилося, що це просте рішення може допомогти в боротьбі з деякими небажаними внутрішніми станами. Думати, про що думається, та відчувати, що відчувається — не обов’язково вірячи, що це правильно, та не змушуючи себе втілювати ці думки в життя — це ефективна стратегія лікування тривожних розладів, депресії, булімії та залежностей. Давши волю своїм внутрішнім відчуттям, ми починаємо краще контролювати свої дії.

Не хочу цього відчувати

Чи можна впасти в депресію, якщо намагатися не думати про погане? Звучить неймовірно, та, виявляється, можна. Згідно з дослідженнями, що старанніше ми намагаємося притлумити негативні думки, то більше в нас шансів впасти в депресію. Що наполегливіше люди в депресії намагаються блокувати погані думки, то в глибшій депресії опиняються. Один із перших експериментів Веґнера з пригнічення думок продемонстрував, що цей ефект виявляється навіть в абсолютно здорових пацієнтів. Він просив піддослідних або подумати про найгірше, що з ними коли-небудь траплялося, або не думати про це. Якщо людина знервована чи неуважна, спроби не думати про погане змушують її сумувати ще більше, ніж тоді, коли людина справді намагається відчути жаль[233]. В іншому експерименті учасників просили викинути з голови самокритичні думки («Я такий невдаха», «Люди думають, що я недоумок»)[234]. Їхня самооцінка та настрій погіршувалися швидше, ніж у людей, які розмірковували про це відкрито. Те саме відбувається навіть тоді, коли люди думають, що їм нарешті вдалося позбутися негативних думок. Іронічний рикошет тут як тут!

Спроби приглушити страх також дають зворотний ефект. Наприклад, люди, які намагаються не думати про болісні медичні процедури, зрештою починають боятися ще більше та дедалі частіше думати про біль. Той, хто прагне побороти страх виступу перед аудиторією, не лише починає боятися ще більше, — у нього навіть пульс підвищується (і, відповідно, зростають шанси зіпсувати промову)[235]. Ми можемо спробувати викинути думки з голови, але тіло все одно отримує повідомлення. Самі лише спроби придушити сумні та самокритичні думки поглиблюють депресію: дослідження свідчать, що пригнічення думок загострює симптоми таких тривожних розладів, як посттравматичний стресовий розлад та обсесивно-компульсивний розлад[236].

Нам важко адекватно сприймати ці результати. Вони супе­ре­чать усім нашим інстинктам захищати свідомість від поганих думок. Що ж іще робити із цими