Михайло Юрійович Відейко - Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців

дружини Ольги вже вела свою історію християнська громада Києва. Тож, окрім фольклорних оповідань про помсти деревлянам, літопис містить і цілком раціональні подробиці її правління. Втім, і тут не можна перебільшувати об’єктивність свідчень літописця, — дуже важко зрозуміти, чи темні віки нашої історії і справді тоді почали розвиднюватися, чи варто сприймати на віру оповіді київського книжника, що творив свою історії більш ніж за століття по тому. У цьому історикам дещо допомагають іноземні джерела, що саме з цього часу починають все частіше згадувати русів та їх правителів, і ці свідчення стають дедалі конкретнішими.

Хоча грецькі джерела згадують про найманців-русів у складі візантійського війська від початку X ст., як і військо русів Аскольда сторіччям раніше, у візантійські хроніки середини X ст. руси Ігоря вриваються немов нізвідки, зненацька. Крім них, розгром флоту київського князя детально описав також італійський дипломат, єпископ Кремони Луітпранд. Наприкінці травня 941 р. у Константинополь прибули гінці від болгар, а потім і від стратига Херсонеса. Вони повідомили, що з півночі йде великий флот русів. Для греків момент був вкрай невдалий: візантійський флот був далеко від столиці, бився з арабами у Середземному морі. У місті лишалися тільки 15 негодящих хеландій, а посланці поширювали панічні чутки про нечувані 10 тисяч човнів русів. Втім, 11 червня 941 року біля містечка Ієрон на вході у Босфор цей невеличкий флот сміливо зустрів північних варварів. Ті спершу оточили нечисленні грецькі човни, та греки застосували грецький вогонь, і шоковані руси втекли, як пише візантійський хроніст, лише тому, що могли, на відміну від греків, пересуватися у мілководді. Після цієї невдачі руси розгромили чорноморське узбережжя Малої Азії. Врешті-решт вони були розбиті на суходолі та вдруге на морі і відступили на північ.

Хоч літописець і розповідає про другий похід Ігоря на греків, який нібито відбувся 944 р., це, скоріш за все, непорозуміння. А от договір із греками, укладений у тому році (літописець помилково датує його наступним 945 р.), абсолютно достовірний. Він регулює юридичний статус перебування купців русів у Константинополі, а також містить пункт про взаємну військову допомогу Візантії та русів. На виконання цієї угоди найманці-руси у складі візантійської армії регулярно згадуються візантійськими та східними джерелами з 949 до 967 р.

Вже восени наступного 945 р. Ігор загинув від рук древлян, яких він обклав непосильною для них даниною. У літописному оповіданні про загибель Ігоря та помсту за нього його дружини Ольги тісно переплетені міфи та історичні факти. Втім, загибель князя від рук повсталих древлян — подія історична, її добре знали сучасники та пам’ятали навіть за кілька десятиріч по тому. За чверть сторіччя імператор Іоанн Цимісхій у листі до сина Ігоря Святослава погрожував йому долею батька, який було підняв руку на греків, та загинув від «германців», які прив’язали полоненого князя до дерев і розірвали його навпіл. Так само достовірним є і повідомлення «Повісті минулих літ» про остаточне підкорення землі древлян русами, — від 946 р. вона управлялася посадниками київських князів. Що ж до сюжетів про «помсти Ольги», у них своєрідно відбито оповідання про язичницькі обряди русів та людські жертвоприношення як невід’ємну складову їхнього поховального ритуалу, добре описаного арабським мандрівником X ст. Ібн Фадланом. Так само і спалення Іскоростеня нібито за допомогою птахів — відомий за сагами міфологічний сюжет, який, скоріше за все, був вплетений у легендарну оповідь пізнішими оповідачами.

Перші кроки княгині Ольги в історії, як і в перших князів русів, більше нагадують міф, легенду. Таємниче походження — і за кілька сторіч по її смерті, навіть у наш час, продовжують з’являтися нові версії про час та місце її народження (від Пскова та болгарської Пліски до волинського Пліснеська), сюжет страшної помсти древлянам за своїм характером чимось схожий на фольклорну язичницьку оповідь про смерть князя Олега від коня. Однак останні два десятиліття життя вдови Ігоря дали підстави митрополиту Іларіону через століття назвати її другою святою Єленою. Перелом епох, що характеризує Русь другої половини X ст., відбився в її життєвому шляху, який вона розпочала як героїня язичницького переказу, а завершила як персонаж християнського житія. Пізніше, вже через покоління, її онук, якого той самий Іларіон нарік другим святим Костянтином, повторив її шлях від кривавого язичницького володаря до володаря-християнина. Навряд чи він був би таким вдалим, якби шлях йому не торувала його бабка Ольга.

Прямим наслідком завоювання землі деревлян стала перша відома нам за літописом спроба адміністративно-територіального поділу Русі. Літописець відзначає, що одразу після завоювання Ольга по всій Древлянській землі встановила данину та податки, облаштувала погости та ловища. Древлянську землю було позбавлено автономії, надалі нею завжди управляє посадник. Наступного року вона поширила цю систему і на Новгородську землю. Власне, околиці Києва по Дніпру та нижній Десні та Новгород (Рюрикове городище) з околицями, ось і все, що тоді безпосередньо належало київським князям. Вся інша територія майбутньої Русі належала численним племенам, які перебували у тій чи іншій формі залежності від русів Ольги, або інших дружинних угруповань. Імовірно, впорядкування зазнала і данина, що стягувалася київською дружиною і з цих напівзалежних навколишніх племен. Адже найкращою запорукою від повторення древлянських повстань у майбутньому був не тільки батіг — показове покарання, але й гарантія неповторення зловживань Ігоря, що стали причиною повстання. Втім, археологічні дослідження останніх років демонструють більш широку картину територіальної експансії часів Ольги, яка з Древлянської землі сягнула Волині та Подністров’я. Тут з’являються не тільки елементи дружинної культури, але й кераміка київського типу, що засвідчує територіальну експансію середині X ст. Русі на захід, що, як ми ще побачимо, мало наслідки у зовнішній політиці Ольги.

Утім, деякі історики скептично ставляться до повідомлення літописця про адміністративне упорядкування Ольгою Новгородської та Древлянської землі. Трактат «Про управління імперією» вченого візантійського імператора Костянтина Багрянородного, написаний близько 949 р., містить розлогий опис Русі. Крім переліку декількох міст — Києва, Новгорода (у якому сидів юний Святослав), Чернігова, Смоленська та, можливо, Любеча і Вишгорода, у ньому згадуються «пактіоти» — залежні від русів племена древлян, дреговичів, кривичів, сіверян, данину з яких, судячи з детального опису, продовжували збирати шляхом класичного полюддя — щорічного об’їзду князем з дружиною підвладних племен, яке арабські автори згадують ще з IX ст. Втім, інформатори могли і не встигнути повідомити імператору про зміни, адже книга була написана лише за кілька років після завоювання Древлянської землі.

Скупу, місцями