Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

Самотність насолоди додається як обтяжлива обставина. Вона то сильніше стає потребою, що більше наркотик заслуговує цієї назви. Студент, який бозна якої ранньої години повертається до себе смертельно п'яний ще й у стані шаленства, одержує від своєї хазяйки доброго прочухана. Він наробив дурниць; сусіди обурюються, але й мають розвагу. Зовсім інша ситуація, коли та сама хазяйка о звичній годині заходить до кімнати з тацею і бачить того самого студента, блідого, неспроможного щось сказати, який сидить у кріслі, витріщившись у порожнечу. Така людина стає лячною.

Але лячною для студента є також і хазяйка, яка добре виспалася і в доброму гуморі заходить до його кімнати. Дуже не хочеться бути заскоченим у такому стані. Адже він споріднений із злочином, ще й великим, злочином, який вчиняють на самоті. Можливо, щось таке уявляв собі Ніцше, коли писав свої пасажі про зло. Дрібний злочинець, мерзотник, співучасник і шахрай економічно залежний від суспільства, а фізично — від доброго товариства. Якщо він доводить себе до стану сп'яніння на самоті, то це стає ерзацдією.

Проте в такі ранні години ворожим здається не лише суспільство, яке заклопотано починає свій день, а щось значно більше. Небезпека є і залишається, тож треба бути напоготові. Дівчинка спустилася сходами, її батько, пан Людеманн, зачинив віконниці. За два квартали звідти Гаарманн[316] орудував сокирою.

Усе це супровідні явища, побічні звуки, як каже Кубін. Вони пов’язані з прощанням із тихою, врочистою ніччю. Там ми були в безпеці, ми були глибоко закоріненими, аж тут уже насувається світло зі своїми безжальними стрілами.

Значно більше життя, ніжнішого й витонченішого, є під сподом дня, ніж на його поверхні. Всі ці бруньки, павутинки, волоконця, міцелії[317], кладки яєць, нематоди[318] стають видимими лише тоді, коли пробивається перший промінь, який їх швидко знищує. Але все-таки залишається коріння, що тримає листя, міф, що тримає історію, поет, без якого не буває мислителя, сон, який живить наші труди і дні.

«Ніч глибока, глибша, ніж то здається дню[319]». «Більше світла[320]» — тут існує й потайний варіант: темрява. Байдуже, з якою жінкою ми спимо, через неї ми хочемо повернутися до матері. Саме їй, а не Афродіті належить вівтар, на якому ми приносимо жертви. Афродіта лише надає форму, як боги надають форму загалом усьому. Одних вони сприймають надто серйозно, а інших недооцінюють. Звідси й усі серйозні суперечки, які заслуговують так називатися.

Квартира, насамперед спальня, завжди має зберігати в собі щось від гнізда або від печери; повинен існувати прихисток. Слово «Bau[321]» має підземний характер. Ми зразу думаємо про ходи й камери, що їх виривають тварини, а особливо про Малепартус[322], нору лиса Райнеке. Ще з дитинства мені подобалися такі гнізда, які були закриті ще й згори, як, наприклад, у миші-крихітки, шпака, кропив'янки. Зрозуміло, що натомість мені не подобаються скляні будівлі, які, приміром у Нью-Йорку, викликають у мене радше подив, ніж захоплення. Для лабораторій та обсерваторій я, певна річ, хотів би зробити виняток, але навіть в обмежених симбіозах, які утворюють офіси й школи, скляні стіни не до місця. У скляному шпиталі можна підрихтуватися, але не одужати.

Я завжди надавав перевагу темним фіранкам; проте світло з часом усе сильніше просочувалося крізь них. Воно забарвлювало шпалери, книжки та меблі у бліді кольори та висмоктувало з них реальність.

Я сидів у кріслі; синя коробочка стояла на столі. Її вміст майже не зменшився; напевне, я спожив не більше одного грама. На думку експертів, для початківця це було навіть забагато. Якщо я хочу «тримати висоту», то маю спробувати ще раз, але із сильнішою дозою. Я був у роздумах; двері зачинені; покоївка, яка займалася прибиранням кімнати, приходила в неділю пізніше. Для таких мандрівок треба заховатися десь глибоко в самій матерії, мати приміщення, вирізані глибоко в скелі, до яких ведуть сотні сходинок.

Разом із дозою зростав ризик. Здається, що під час небезпечних ситуацій ми відмикаємо спостережну функцію. В ході війни або під час пожежі це може вирятувати нас із ситуації, в яку ми втрапили. Ми бачимо той чи той вихід; вважаємо це інстинктом. Годі заперечувати, інстинкт — слово, як і будь-яке інше. Тим часом наш внутрішній спостерігач невдовзі перебиратиме на себе роль то прискорювача, то модератора, а також набуде форми логічного втручання всупереч волі — так буде і тут.

Протічної води в цьому помешканні ніколи не було; прислужниця приходила, коли пожилець був на службі, та квапливо прибирала. Вона заправляла ліжко й наповнювала водою горня для вмивання. Помиї з миски виливала у відро, вичищала попільницю та за старим добрим звичаєм звільняла від вмісту нічний горщик.

Якби отрута мала десь зникнути, то тут було найкраще місце. Дух поміркованості змусив мене підвестися та викинути вміст коробочки у відро; його підказки були деталізованими, наділеними майже священницькою делікатністю. Я був змушений промити коробочку під струменем води, щоб розчинилися навіть сліди, які можна було б вишкребти нігтем, «Un soupçon[323]» — так називалися сліди на стінках порожніх чарок.

Отже, з'явився мій стерновий — він завжди на борту, але рідко виходить на палубу. Кілька разів за життя все ж таки трапляється так, що ми безпосередньо сприймаємо поворотний момент. Раніше вважалося, що у разі, коли трапляється особисте нещастя, не варто прикликати великі сили — у людини були посередники, випробувані патрони, святі-заступники. Те, що таких культів, своєрідних резервних армій помічників, було дуже багато, є цілком доречним, адже кожен відчуває потребу в чомусь особливому, в певній прихильності, спрямованій безпосередньо на нього. Навіть сьогодні ще цілком природно вживають вислови на кшталт «мій добрий дух».

Місце кожного у космосі, як візерунок ліній руки, залишається неповторним навіть серед мільярдів собі подібних. Принаймні в цьому аспекті астрологи знають більше, ніж інші.

У будь-якій ситуації для кожного є якийсь вихід, варто лише розпізнати