Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

знак. Під час їзди на автомобілі слід розрізняти червоне й зелене світло, треба також знати номер аварійного виклику. З акустичного погляду, кожен має свій вигук, який пробиває перепони, але треба знати правильне слово. «Сезам» — і відкриється вхід до печери.160

Уже й не пригадаю, чи приносили мені сніданок на Міттельштрасе. Ця прогалина в моїй пам'яті здається мені дивною насамперед тому, що стосується багаторічної звички. Натомість позірно банальні подробиці збереглися в пам'яті, так ніби вони лежать переді мною на столі, як та синя коробочка. Очевидно, речі щоденного життя мають якісь тягарці, які врівноважуються лише в спогадах.

Хай там як, але того ранку ніхто не приніс мені кави. Можливо, її нечасто подавали й моїм попередникам, серед яких, до речі, був навіть старий Гінденбурґ, який 1866 року в чині молодшого лейтенанта Третього гвардійського полку займав обидві кімнати.

Я перевдягнувся, зібгав білизну на своєму застеленому ліжку, щоб виглядало так, ніби я щойно встав. Це старий виверт «сов». Потім пішов скупатися — не у великі бані Ґосеріде, а в скромний заклад зовсім неподалік, який вже був відчинений. Я попросив термометр у свою кабінку, оскільки слід було виявити обережність, адже шкіра ще залишалася нечутливою. Гаряча вода була дуже приємною після холоду, який проник до глибини кісток. Термічну рівновагу було відновлено.

До речі, я не помітив і сліду втоми. Навпаки — мені здавалося, що я був напрочуд бадьорим. Потім я рушив старим містом, аби десь поснідати. І хоча я не був голодний, мені кортіло випити чаю, я навіть двічі попросив долити. О цій порі у кав'ярні було спокійно, вона здіймалася посеред міста, ніби острів. Зі своїми скляними стінами кав’ярня нагадувала акваріум. Такою я бачив її ще тоді, коли мені було п'ять років, — я дивився на неї згори, з лабораторії мого батька, розташованої на другому боці вулиці. В той час автомобіль ще був сенсацією.

Старші пани занурилися у свої газети. За одним столиком сидів видавець Штеґеманн, що, як і Бенн, був лікарем і письменником, та художник Фіртгаллер. До кав'ярні почали заходити приїжджі з вокзалу, аби трохи освіжитися, а також дівчата на утриманні, які нудьгували й вирізнялися строгою елегантністю.

Місто ще досі було великим селом. Крізь обертові двері заходили колишні однокласники, товариші з мирних та воєнних часів, знайомі, переважно мого батька, як, наприклад, адвокат Едельштайн, що його, як я припускаю, описав у своєму романі Ленс[324].

Ми віталися або обмінювалися за столом кількома словами. Бувають такі різновиди настрою, коли свого співбесідника ми використовуємо як дзеркало, аби визначити, чи ми привертаємо увагу. Хворі, особливо душевнохворі, а також залежні спостерігають за іншими саме таким чином. Тож я так само побоювався, що на моєму обличчі написано про мій нічний ексцес — але, очевидно, я не мав чого про це турбуватися.

Потім зайшов торговець творами мистецтва Еґґерс, один із ганноверських оригіналів, у капелюсі з широкими крисами та із сивою бородою — йому було вже вісімдесят років, а він і досі молодився. Велика вітрина його крамниці була якраз навпроти — чудове місце, Швіттерс та інші художники охоче виставлялися в нього. Але його думка бувала безпощадною: «Для різних дурниць я не маю місця».

Старий навіть не завдав собі клопоту поглянути на Штеґеманна, який недавно видав збірку поезій «Анна Блуме», а підсів до мого столика, аби трохи полаяти його та всю його кліку. Але в мене зараз були інші клопоти. Аж тут прийшов Ценкер, наділений поглядом поліцая. Якщо ти приїхав з Айленріде[325] й випадково зустрів його в центрі, він одразу запитував: «То що, прогулялися в лісі?» Він відчував це якимось особливим способом; його запитання звучало як припущення і водночас як тиск, завдяки якому він уже майже мав у руках свого співбесідника. При цьому він також бував кумедним; через двадцять років він став зловісним. Коли хтось повертався після трьох тижнів відпустки, то Ценкер міг зробити зауваження: «Бачу, що ваш дядько мав добре бургундське вино в погребі».

У нього було дивовижне чуття на всіх, хто мав погану славу. Якщо пані «брала гроші», він пізнавав це з першого погляду. Проте до вуличних дівчат він був прихильним, але тільки тоді, коли вони приходили по черзі; він знав усіх на ім'я. Коли якась дебютантка в паузі між своїми походеньками намагалася тут трішки зігрітися за горнятком кави, Ценкер підкликав до себе офіціанта Фріца, вбраного у сурдут уже літнього фактотума, який з астматичною гідністю переходив із зали до зали та пильнував за обслуговуванням відвідувачів. Тоді Ценкер казав, зосереджуючи погляд на своїй жертві: «Фріце, є проблема». Він говорив це, не стишуючи голосу, два-три завсідники також чули його слова. Потім Фріц прямував до столу небажаної відвідувачки, аби залишити там картку: «Прохання, не привертаючи зайвої уваги, залишити заклад». Завсідники спостерігали за перебігом подій із тим задоволенням, яке можна одержати від процедури декласування, коли вона не стосується власної персони. Вони тішилися вчинком Ценкера, як колись Марціал мав задоволення від дій наглядачів, що в цирку чистили лави для патриціїв.

161

Цього разу я міг бути спокійним: якби я справив незвичне враження або хоча б виглядав як з похмілля, то Ценкер обов'язково це помітив би й не утримався б від іронічного зауваження.

З другого боку, було досить лячно, що під час довгої осінньої ночі мій мозок омивав цілий водоспад, не залишивши після себе жодного сліду. Важко зрозуміти, що це було — рух чи заціпеніння. Адже бувають замерзлі водоспади в зоні глетчерів та в крижаних печерах.

При цьому сп'яніння не принесло жодних картин, жодних сновидінь, тільки те абстрактне самовіддзеркалення духу, нічний огляд війська величезної, хоча й анонімної потуги. Все це коштувало мені чималих зусиль, що я помітив лише через глибокий сон наступної ночі.

162

До повторення експерименту моя перша спроба не спонукала. Якщо це й був водоспад, то йому бракувало райдуги над ним, що ряхтить навіть над водоспадами в Ісландії, з