Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

їм у скоєному, можливо, щоб залякати, і Анфіс вирішує покинути Афіни, начебто через військову службу. Евней, що не може позбутися Менехмової влади, наляканий і хоче його виказати, одначе скульптор прибирає і його. Це відбувається на Анфісових очах. Тоді Менехм вирішує понівечити кинджалом Евнеїв труп, облити його вином і передягти в жіночий одяг, щоб усі подумали, ніби йдеться про самогубство підлітка, одурілого від вина.** Оце й усе.***

__________

** «Можна уявити їхні нічні пересміхи, — каже Геракл, — їхні легкі хитливі рухи перед повільним Менехмовим різцем, неспішні любовні пустощі, червонясті відсвіти полум’я смолоскипів на юних тілах…»

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

__________

* «І після принадного ковтка вина насолоди лишається кислий осад суперечок», — каже Геракл.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

__________

** «Зауваж Менехмову хитрість! — зазначає Геракл. — Недарма він митець: йому відомо, що зовнішній вигляд впливає на нас, як сильне зілля. Коли ми побачили передягненого Евнея, від якого тхнуло вином, то одразу подумали: “Молодик, що так упивається й виряджається жінкою, здатен на будь-що”. Ось тут і є пастка: наші узвичаєні моральні судження цілковито відкидають доводи нашого раціонального мислення!»

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

__________

*** «А лілія?» — запитує тоді Діагор. Геракл, роздратований тим, що його перервали, відповідає: «Поетична деталь, та й годі. Адже Менехм — митець». Розгадникові, утім, не відомо, що лілія — це не «поетична» деталь, а ейдетична, і через це він, персонаж твору, не здатен її збагнути. Лілія — це вказівка не для Геракла, а для читача. Відновлюю з цього місця нормальний діалог.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Те, що я тобі розповів, добрий Діагоре, — це все мої висновки, яких я дійшов після нашої зустрічі з Менехмом. Я був майже переконаний у його вині, але як упевнитися остаточно? Тоді я подумав про Анфіса: він був слабким місцем на тій гілці, готовим зламатися навіть під легесеньким натиском… Я придумав простий план: під час вечері в Академії, поки ви всі марнували час, розмовляючи про поетичну філософію, я стежив за нашим вродливим виночерпієм. Як тобі відомо, виночерпії обслуговують гостей у визначеному порядку. Таким чином я знав, коли Анфіс підійде до мене, і коли він це зробив, я дістав з плаща клаптик папірусу й мовчки, але промовистим жестом дав йому. Там було написано: «Я все знаю про Евнеєву смерть. Якщо не хочеш, щоб я розповів, не неси вино наступному бенкетарю: зачекай мене на кухні, сам».

— Але звідкіля ти знав напевне, що Анфіс був свідком Евнеєвої смерті?

На Геракловому обличчі з’явився задоволений вираз, немовби розгадник чекав саме на це запитання. Він примружив очі, усміхаючись, і відказав:

— Я не знав напевне! Моя записка — це приманка, але Анфіс клюнув на неї. Коли я помітив, що він довго не підходить до наступного гостя… цього твого колеги-ментора, що рухається так, наче в нього очеретини замість кісток…

— Калікла, — кивнув Діагор. — Так, тепер я пригадую, що він відлучався на якийсь час…

— Саме так. Він пішов на кухню, здивований тим, що Анфіс не несе йому вина. Цей Калікл мало-мало не заскочив нас, але, на щастя, ми вже завершили розмову. Отож, як я вже сказав, я помітив, що Анфіс не повертається, і, підвівшись, пішов на кухню…

Геракл, повільно насолоджуючись, потер руки. Здійняв сивувату брову.

— Ах, Діагоре! Що тобі сказати про цього хитрющого вродливця? Запевняю тебе: твій учень багато чого міг би навчити нас обох! Він чекав на мене в кутку, тремтячи, його великі очі блищали, а гірлянда з квіток здіймалася й опадала на грудях від важкого дихання. Анфіс поспішно дав мені знак іти за ним і завів до невеличкої комірчини, де ми змогли поговорити наодинці. Перше, що він мені сказав: «Це не я, присягаюся священними богами домашнього вогнища! Я не вбивав Евнея! Це він!» Я вивідав у нього все, що він знав, змусивши повірити, ніби мені це вже відомо. Власне кажучи, так воно й було, адже його відповіді цілковито підтвердили всі мої припущення. Завершивши, він зі слізьми в очах просив мене, благав нічого не розповідати. Мовляв, йому байдуже, що станеться з Менехмом, але сам він не хоче бути вплутаним, він мусить думати про родину… Академію… Це було б жахливо. Я сказав йому, що не знаю, наскільки зможу виконати його прохання. Тоді Анфіс підступив до мене, опустивши очі й млосно дихаючи. Він говорив пошепки. Його слова, фрази зробилися зумисно повільними. Він обіцяв мені багато послуг, адже (це його мова) уміє догоджати чоловікам. Я спокійно всміхнувся й відказав йому: «Анфісе, цього не потрібно». Замість відповіді він двома швидкими рухами розстібнув фібули хітона, і той упав йому до ніг… Я кажу «швидкими», хоча мені тоді здавалося, що він рухається поволі-поволі… Ураз я зрозумів, чому через цього юнака спалахують пристрасті і найрозважливіші чоловіки втрачають голову. Я відчув на обличчі його пахуще дихання й відступив. Відтак сказав йому: «Анфісе, переді мною два різні завдання: з одного боку, твоя неймовірна врода, з іншого — мій обов’язок забезпечити справедливість. Розум велить нам милуватися першою і виконувати другий, і ніяк інакше. Тож не змішуй своєї дивовижної вроди з виконанням мого обов’язку». Анфіс нічого не відповів і не ворухнувся, лише звів на мене свої очі. Не знаю, як довго він отак стояв безрушно і мовчки дивився на мене, не маючи на собі нічого, крім вінка з плюща й плетениці квітів на шиї. У коморі було тьмяно, але я роздивився на його прегарному обличчі насмішкуватий вираз. Гадаю, він прагнув показати, що чудово усвідомлює свою владу наді мною, навіть попри мою відмову… Цей хлопчина — жахливий тиран чоловіків, і йому це відомо. Потім ми обоє почули, як його хтось кличе: це був той твій колега-ментор. Анфіс одягнувся не поспішаючи, мовби його тішило, що хтось може застати його в такому вигляді. Відтак вийшов із комори. Опісля і я повернувся на учту.

Геракл ковтнув вина. Його обличчя ледь паленіло. Діагор натомість був блідий, наче кварц. Розгадник стенув плечима й мовив:

— Не звинувачуй себе. Без сумніву, це Менехм їх так розбестив.

Діагор відказав