Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

з'їзді рад (25 лютого — 3 березня 1921 р.) нарком продовольства М. Владимиров. Бадьоро визнавши, що «немає нічого ненависнішого на селі, аніж наші агенти» (тобто збирачі продрозкладки), він констатував: «Лише починаючи з другої половини січня, не рахуючи тих масових убивств, які сталися тепер, ми втратили близько тисячі ста продагентів, які були вбиті місцевими куркульськими бандами». Однак на той час такі втрати не спонукали ні його, ні інших промовців до думок про потребу зміни політики на селі. Навпаки — ставка робилася на примус. Нарком запропонував змінити принцип розподілу навіть тієї незначної кількості продукції, яку надсилали на село. Якщо раніше хоча б на словах застосовувався принцип передачі цієї продукції в першу чергу тим, хто виконав продрозкладку, то тепер пропонувалося надсилати її по селах незалежно від цього, а на місцях розподілом мали зайнятися комітети незаможних селян. Такий засіб, звичайно, не міг стимулювати виробництво на селі, але це й не було його метою. Головним було ще дужче розколоти село, знайти надійних спільників для державного насилля.

У той самий час, коли в Харкові робили ставку на посилення примусу, тобто в лютому 1921 р., у Кремлі вже усвідомили потребу реальної зміни основних засад в організації господарювання. Творець комуністичної доктрини довго зважував межі майбутнього відступу. Важливим було також завдання обґрунтувати такий відступ перед партійцями та запевнити їх, що комуністична перспектива не постраждає.

Новий курс складався із низки заходів, не відчутних спочатку, але таких, що виростали один з одного. Він став неминучим після ухвалення ключового рішення — заміни продрозкладки продподатком, тобто здавання заздалегідь визначеної частки продукції. Уся система господарювання трималася на продрозкладці, а тому її скасування вимагало кардинальної перебудови виробничих відносин не лише на селі, а й у націоналізованій промисловості. Щоправда, спочатку-коли у Кремлі переконували партійців у потребі заміни продрозкладки продподатком, про масштаби змін не йшлося.

Про потребу заміни продрозкладки продподатком уперше публічно було заявлено 4 лютого 1921 р. у Москві на конференції металістів. То була резолюція на доповідь Леніна, яку сам Ленін і написав, але зовні виглядало так, що це пропозиція «робітничих мас». Уже 8 лютого на політбюро ЦК РКП(б) було вирішено створити комісію у складі Валерія Осинського, Льва Каменева та Олександра Цюрупи, якій В. Ленін передав «Попередній, чорновий начерк тез відносно селянства». Саме в цьому документі вперше беззаперечно пролунала ленінська директива: «Задовольнити бажання безпартійного селянства про заміну розкладки (в розумінні вилучення лишків) хлібним податком». 19 лютого комісія звітувала перед політбюро ЦК РКП(б) документом із назвою «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком», який було ухвалено розіслати всім членам ЦК для обговорення.

У Харкові до таких змін не були підготовлені. На пленумі ЦК КП(б)У, який відбувся 27 лютого, тобто під час роботи V Всеукраїнського з'їзду рад, було ухвалено рішення вважати недоцільною заміну продрозкладки продподатком у всеросійському масштабі, а для України таке рішення взагалі було визнане неприйнятним. Однак (і в цьому разі відіграла свою роль централізаторська суть більшовицької партії) ще одним пунктом, який було ухвалено незначною більшістю голосів, було відзначено, що в разі ухвалення такого рішення в межах РСФРР все-таки застосувати його і в Україні. Таким чином, перша реакція компартійного керівництва УСРР на пропозицію відступитися від уже впроваджених засад комунізму була відверто негативною. Цікаво, що це рішення, так само як рішення пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня 1919 р. про відносини УСРР та РСФРР, не оприлюднювалися у радянських збірниках документів: це ламало радянську схему історії.

Новий економічний курс отримав схвалення X з'їзду РКП(б), тож українським функціонерам не залишалося нічого іншого, як узяти на озброєння нові гасла, що стали офіційними. Щоправда, під час підготовки резолюції цього з'їзду її автори не знали, як дати раду тій продукції, що лишалася після сплати натурального податку. Їх страшенно лякало відродження ринкових відносин між містом і селом. Легалізація торгівлі означала смертний вирок для комуністичної системи виробництва і розподілу. Мало того, реальною була небезпека світоглядної кризи більшовизму. Адже твердження із виданої наприкінці 1920 р. більшовицької книги-листівки про те, що «велика заслуга радянської влади в тому, що вона знищила вільну торгівлю і ввела на все державну монополію» була аксіомою для активних більшовиків. Раптова відмова від цього постулату по суті засвідчувала хибність тих ідеалів, за які вони так затято боролися в попередні роки.

Шок від зміни курсу був певним чином пом'якшений остаточним варіантом постанови X з'їзду РКП(б) про натуральний продовольчий податок, де було використано невизначене формулювання про те, що селяни мають право використовувати лишки своєї продукції «у місцевому господарському обороті».

Уже після ухвал X з'їзду компартійно-радянська номенклатура поступово дозрівала до думки, що селянам треба забезпечити свободу торгівлі продукцією, яка залишалася після сплати податку. Водночас постало завдання контролю держави над торгівлею. З огляду на те, що велика промисловість залишалася у власності держави, у більшовицькому лексиконі з'явилося і таке поняття, як «державна торгівля». Держава приділила чимало уваги розвитку торговельних функцій кооперації, а також організації синдикатів, товарних бірж, ярмарків. У липні 1921 р. усі охочі дістали можливість взяти ліцензію на торгівлю будь-якими товарами або предметами. Новий економічний курс набирав оборотів. Комунізм зникав.

Щоб переконати партійців у необхідності нового і згубності старого курсів, було зроблено талановитий «хід конем». Для цього вдалися до зміни оцінки минулої діяльності. На позначення попередніх років комуністичного режиму (в Росії — 1918—1920 рр., в Україні — 1919—1920 рр.) почали вживати новий термін — «воєнний комунізм». Цей неологізм мав запевнити всіх, що більшовики, оголосивши 1918 р. курс на комуністичне будівництво та ухваливши 1919 р. програму РКП(б), зовсім не збиралися її одразу виконувати. Цей крок став дієвим засобом впливу як на самих партійців (не було, мовляв, ніяких помилок), так і на селян (так то, мовляв, були вимушені тимчасові заходи, тож вибачайте!).

Цікаво, що в обох названих групах у результаті запровадження Кремлем такого неологізму формувалися сприятливі для іміджу компартійної верхівки ілюзії. У перших виникла ілюзія того, що «справжній» комунізм не за горами, треба лише накопичити сили, і він незабаром настане. У других — знаходила підтвердження ілюзія, яка виникла ще 1917 р. — мовляв, більшовицька влада є владою народу.

Ініціатором уведення в широкий вжиток поняття «воєнний комунізм» став Ленін, який у плані промови про заміну продрозкладки податком, підготовленому в першій половині березня 1921 р., зазначав: «Надто поспішний, прямолінійний, непідготовлений „комунізм“ наш викликався війною і неможливістю ні дістати товари, ні пустити фабрики». Бачимо, що термін «комунізм» взято в лапки, що вказує