Марина Гриміч - Клавка

назвою «як завжди». Це був овочевий супчик.

Добре, що він запізнився, — подумала Клавка. — Як незручно вона почувала б себе зі своїм салатом «Олів’є» поряд з його дієтичним супчиком.

Бакланов їв акуратно.

«Може, він теж із дитбудинку?» — подумала вона і спробувала визначити, скільки йому років.

Він приблизно віку Яновського… Йому років сорок… Ні, тоді дитбудинків не було… Принаймні радянських…

Це ж на скільки років він мене старший? Десь на п’ятнадцять?… Ну, це ще терпимо…

Прийшов офіціант, забрав порожню тарілку з-під супу і поставив гречку з паровими котлетами.

«Так він больний!» — словами дядь-Гаврила сказала собі Клавка, подивившись на другу дієтичну страву.

Олександр Сергійович долив собі і їй шампанського й підняв келих, немов перед тостом.

Клавка теж підняла фужер і спокійно подивилася йому в очі.

— Якщо ми погодилися на подорож до Канева Дніпром, то, може, ви погодитеся ще й на маленький подаруночок?

«А чом би й ні? Мені двадцять шість років. Можу я хоч зараз почати отримувати подарунки від чоловіків?»

Він поклав на стіл відкриту коробочку. В ній була обручка.

Клавка округлила очі:

— Це що, обручка?

— Як бачите! — підтвердив він: йому вдалося справити враження на Клавку, і він тішився.

— Тобто ви… — зам’ялася вона, соромлячись озвучити свої найсміливіші думки.

— Так, я хочу, щоб ми одружилися…

— Ви ж мене зовсім не знаєте, — тихо промовила вона.

— Повірте мені, Клавочко, знаю я вас дуже добре.

Кров ударила Клавці в обличчя.

— Я за вами спостерігаю ще з минулого року. Ще із загальних зборів київських письменників… Ви мене не пам’ятаєте?

І, оскільки вона не відповіла, він повторив — але тепер ствердно:

— Не пам’ятаєте… — він посміхнувся. — Я ж сидів на балконі…

— На балконі… — повторила вона автоматично.

— От із того часу.

— З того часу… — замислилася вона.

«Це значить, він за мною стежить не один тиждень, а цілий рік…»

— Але ж я вас зовсім не знаю… — висловила другий аргумент Клавка.

— Я чекав цього зауваження, і от що я вам відповім: у нас ціле життя попереду, щоб досконало вивчити одне одного!

На Клавку раптом налягла безмірна нудьга. На мить вона уявила, що з цим жовтим чоловіком, який рік стежив за нею, з цим Аїдом, доведеться прожити все своє життя…

— Ваші котлети вичахли, — сказала Клавка й показала йому на тарілку, — і каша теж…

Потім вона глянула на ласий шматочок курочки, який передбачливо лишила, щоб Олександр Сергійович не їв сам.

— Ну, то що? — лагідно спитав Бакланов.

— Я згодна! — сказала Клавка, імітуючи радість.

— То за це вип’ємо?

Клавка цокнулася з ним своїм келихом.

Олександр Сергійович узявся за свою страву. Настрій його швидко покращав.

— І справді, вихололо! — погодився він, але апетитно наминав.

Клавка доїла свою котлету по-київськи з картоплею.

— Розкажіть мені щось про себе! — попросила вона.

— Ти… — сказав він.

— Що? — не зрозуміла Клавка.

— Називай мене на «ти»!

«Ох-ох-о! — без ентузіазму подумала вона. — Заміжжя — це коли ще й треба називати його на „ти“, ще й якесь ніжне слово придумати… „Зайчик?“ „Котик?“ Ні. „Бакланчик“».

— Що тобі сказати, Клавочко, життя моє сіре й нецікаве! Що його розповідати?

— Ну, хоч мама у вас була?

— Була, — засміявся Бакланов.

— А батько?

— І батько був!

— Ну, то розкажіть про них.

«Зараз скаже: народився і виріс я в бідній сільській родині. Був у наймах!..»

— Ну, то що тобі сказати? Народився я в бідній селянській родині, в Херсонській губернії. Підріс — став наймитом!

«…Поступив у революційний гурток і був висланий у Сибір…»

— Потім поступив у ремісниче училище і в революційний гурток… Відсидів своє і мав іти етапом у Сибір, аж тут…

«…вибухнула революція».

— … вибухнула революція. Я, звичайно, став у перших її лавах.

«Під час громадянської війни очолив Червоний загін».

— Під час громадянської війни воював у Червоній армії…

«Після того повернувся, вступив на вищі партійні курси…»

— А далі — інститут, вищі партійні курси… І так сходинка по сходинці… так і став тим, ким я є тепер…

«Про війну не розповідає. Значить, відсиджувався в тилу. Питати про це не буду. Про що ж його спитати ще?»

— А літературою давно цікавитесь?

— Усе своє життя. Ще хлопчиком…

«… ховав книжки під подушку від батьків…»

— … ховався в чулані…

«В комірчині», — поправила його Клавка подумки.

— В комірчині, — виправився він. — Від батьків. А потім… — він затнувся, — революція, війна, партійна робота… Все не до того було… А от тепер, на цій посаді, як прорвало…

— Ясно, — знову без ентузіазму промимрила Клавка.

Бакланов не помічав її гнітючого настрою.

— Офіціант! — гукнув він.

Прийшов «пам’ятник».

— Нам — морозива! — радісно скомандував Олександр Сергійович, а тоді глянув на Клавку. — Клавусик, морозива? — перепитав.

— Морозива! — сказала вона і вишкірилася на офіціанта, вдаючи щасливу посмішку.

Той кивнув і слухняно вийшов, забравши брудні тарілки.

Вселенська туга, що охопила Клавку, проникла в кожну клітинку її тіла. Тепер їй хотілося, щоб ця вечеря вже нарешті скінчилася, щоб вона могла залізти у своє ліжечко — єдине місце, де почувала себе щасливою, — і залягти в сплячку, бажано зимову…

Тим часом Бакланов жваво про щось розповідав, але Клавка не чула його слів, вона механічно кивала, натужно посміхалась, а сама думала про те, що насправді не так уже й погано бути старою дівкою: принаймні, у неї є свій світ, куди вона пускає лише Емму, дядь-Гаврила, Єлизавету Петрівну, ну, ще інколи Сіробаб. А тепер їй усе життя доведеться жити з цим жовтим сморчком у вселенській нудьзі…

Принесли морозиво в розеточці. Клавка проковтнула його одним махом, сподіваючись, що так зробить і Олександр Сергійович, після чого можна буде нарешті піти звідси. Він же — навпаки — набирав морозиво на ложечку малесенькими порціями, а потім грів у роті, перш ніж ковтнути.

«Боїться захворіти, — подумала вона. — Больний». — І її знову огорнула туга.

— Ну що, пора йти? — спитав Бакланов.

«Нарешті!» — з полегкістю зітхнула Клавка.

— Вам… тобто тобі, сподобалося?

— Дуже! — вклала у свої слова якомога більше захоплення Клавка. — Велике вам спасибі!

— Тобі…

— Що?

— Ми домовилися на «ти».

— А! — згадала Клавка. — Тобі… — це останнє слово застряло у неї в горлі, і вона ним мало не подавилася.

Вона встала з-за столу і невпевнено подивилася на відкриту коробочку з колечком, не знаючи, що з нею робити: брати? Це значить остаточно собі сказати, що назад дороги нема. Але ж не залишати її тут!

— Це твоє! — сказав Олександр Сергійович, зрозумівши її вагання як природну скромність, і вклав коробочку їй у руки.

— О, дякую! — сказала вона.