Володимир Костянтинович Пузій - Дитя песиголовців

— Я не її молодий…

— Неважливо. Подбай поки що про підручники, склади все назад, а ми перекинемося слівцем.

— Іди, — попросила Марта. — Він мене не з’їсть.

Чепурун — о диво з див! — мовчки підкорився.

— Тепер, — кашлянув Будара, — жодних запитань і заперечень, будь ласка. Слухай мовчки, я робитиму вигляд, що пишу. Зараз Кюхнау закінчить із оглядом, сядете до маршрутки — повертайтесь до міста й одразу додому. На вулицях сьогодні вам нічого робити. І друзям-приятелям своїм перекажіть, по інтернету чи як у вас це заведено…

Він говорив чітко й квапливо, дивився частіше до нотатника, хоча кілька разів підвів очі на Марту — впевнювався, чи чує і чи зрозуміла.

— І от іще, — додав Будара. Він вивудив із кишені хусточку, витер лоба, промокнув підборіддя. — Особисте прохання. Це з приводу одного з ваших учителів. З приводу пана Людвіга Штоца. Пауль дуже його любить… як і тебе… тому я хочу допомогти.

— А з ним що не так?

— Можеш із ним зв’язатися? Завтра, а краще сьогодні. Нехай їде з міста. І нехай із цим не затягує.

— Та що відбувається?!

Але Будара закрив нотатник, махнув їй, мовляв, давай до маршрутки, і просто пішов далі, до своїх колег, що якраз патрали кілька фур і автобусів із написами «ДИВОВИЖНИЙ КАРАВАН КАЗОК».

— Чого він хотів? — спитав Чепурун, коли всі завантажилися й водій рвонув з місця. — Хто він взагалі такий?

— Немає значення, — відмахнулася Марта. Вона думала про Будару і Штоца: якщо Штоц працював на єгерів, чому його попереджають не напряму, а через Марту? І головне — попереджають про що?

— О ні. Тільки не кажи, що це правда. — Чепурун іноді нагадував їй бультер’єра. Якщо вчепиться у щось — намертво. — Тільки не кажи, що ти з ними співпрацюєш!

Тут уже Марта образилася:

— Шибанувся чи що?! Це ж яким треба бути щуродупом, щоб працювати на єгерів!

Бен почервонів і відвів погляд: зрозумів нарешті, ідіотище, що саме бовкнув.

— Блін, вибач, я просто… Та до дупи! Це не день, а динаміт якийсь: спершу ваші розборки з прабабцею, тепер фігня із книгою… Слухай, це що, виходить, вона намагалася таким чином тебе… вбити? Наклала прокляття на книгу, щоб… От же ж!

Марта не витримала і засміялася:

— Нічогенька в тебе фантазія!

— А що?

— Не збирався мене ніхто вбивати? Та й чим? Пилом, на який перетворилася книга? Це так, жарт для своїх. Не звертай уваги.

А сама подумала: ну так, якщо вже підвищила голос на відьму, не вибачайся, сенсу немає, рахунок тобі рано чи пізно надішлють.

А ще Марта згадала про Пауля, і їй стало соромно: дитина телефонувала тобі в суботу, зараз середа, а ти, егоїстка-склеротичка, просто взяла і про все забула. Він хотів показати тобі якийсь малюнок, але не надіслав — чому? Що в тому малюнку було такого? Пауль же більше тижня стримувався, не малював нічого, крім звичайних карикатур. Те, що в нього знову проявився дар, напевно дитину налякало, невже так складно було знайти кілька хвилин і передзвонити?

Марта накрутила себе якісно: на той момент, коли приїхала додому, вже ладна була все кинути і їхати на Трьох Голів. Зупиняли тільки пізній час і попередження Будари-старшого.

Словом, Марта кинула в групу повідомлення про те, що є інфа: на вулицю краще носа не сунути, може бути якась лажа. Подробиць не знаю, але, народ, врахуйте.

Потім для очищення совісті запустила пошук по всіх папках у поштовій скриньці. І — аж раптом! — знайшла той самий лист від Пауля. Просто він потрапив до спаму: тексту в ньому не було, один атач і назва «Малюнок», — от спаморізка й спрацювала.

Марта завантажила атач, відкрила — і голосно, зі смаком сказала в нікуди:

— Твою ж!..

Цей малюнок Пауль зробив просто на підручнику. Розкрив форзац і намалював.

Навіть розвороту йому не вистачило, влізли два вагони, а було їх, звісно, набагато більше. Поїзд їхав, на передньому плані стояли кілька сосен, закривали частину вікон, але у просвіт між стовбурами якраз потрапило одне, лягло на згин форзаца.

У вікні видно було постаті чоловіка й жінки — вони сиділи, взявшись за руки, і дивилися перед собою. За силуетами, та ще й на неякісній світлині малюнка, мало що зрозумієш, але Марті здалося: обличчя в них напружені, погляди тривожні.

Хоча, може, художник нічого такого не мав на увазі. Просто вона собі надумала. Мовляв, якщо у Дрона, який стоїть біля самісінького вікна, погляд тривожний, то й у них також…

А у Дрона… Дрон, якщо чесно, аж спав з лиця. Певно, він дуже не любив свою троюрідну тітку.

Якщо сім’я справді їхала до неї.

Бо якщо до неї — абсолютно ж незрозуміло, що робив у вагоні пан Людвіг Штоц.

Пауль зобразив його за спиною в Дрона. Штоц стояв у затінку, Марта бачила тільки його погляд: похмурий, зловісний. І долоня Штоца абсолютно недвозначно лежала на руків’ї чи то меча, чи то шпаги.

Отже, він силоміць змусив їх поїхати з міста?

А може — просто взяв і вбив?

Дика думка, але чомусь зараз Марті вона здалася цілком вірогідною.

Штоц? — Так, Штоц.

Той самий? — А який «той»? Що ти знала про нього? Що ми всі знали про нього?

Він брехав нам. Він скористався нашою довірою. Звідкись йому відомо безліч дивних речей. Здається, він збирається відродити старі ритуали.

А ти, наївна дуриндо, вважала його чесним, щирим, вірила, буцімто він любить дітей, з якими працює. А може, діти йому потрібні, бо вони легше піддаються впливу?

Марта пригадала, як Чепурун запитував сьогодні в маршрутці: «Ти віриш йому?» — і позаздрила: мені б таке простосердя! Віриш комусь чи не віриш — і все, питання розв’язане.

Звісно, я не вірю Штоцу. Тут і говорити нема про що!

Але питання в іншому: чи готова я ризикнути і скористатися його допомогою — навіть якщо виявиться, що ціна цієї допомоги надто висока.

Де взагалі та межа, яка відділяє «надто» від «не надто»? Де риска, за якою ти вже не просто використовуєш якусь мутну особу в ім’я достойної мети, але — допомагаєш цій особі, а значить — коїш паскудства і зраджуєш своїх?

Кілька годин тому вона знала відповідь. Тепер… тепер — уже ні в чому не була впевнена.

Щоб відволіктися, Марта вирішила розібратися із сумкою. Витягла всі підручники, протерла їх, кинула сумку до пралки, засипала порошок, увімкнула… Все робила машинально. Думала про різні нісенітниці — наприклад, про те, як бути з варенням з есперидівки. Віддати слоїк батькові? Не ризикувати й викинути на фіг?

Еліза кілька разів зазирнула: спитала, чи вечерятиме (вже повечеряла, а от і ні, від чаю не відмовлюся), і принесла чашку (дякую (чорт, забула сказати, щоб не клала цукор),