Володимир Костянтинович Пузій - Дитя песиголовців

стояла одразу за ними і пахтіла так, наче нещодавно здійснила збройний напад на парфумерну лавку, штовхнула Бена у спину й попросила не затримувати, дехто, між іншим, поспішає.

Будара — авжеж, хто би ще! — цієї миті вивчав документи водія, а його напарник, бородань із хвилястим шрамом під вухом, ходив уздовж лави пасажирів. Кресальний собака простував важко, видно було, що втомився; носом тикався в сумки й заплічники. Тільки раз глухо загарчав. Напарник Будари попросив старого із вислими вусами показати, що в пакунку. В пакунку виявилися добрива, схоже, з домішкою порошка з драконових кісток, — діда відвели убік і ще один єгер, зі скельцями й тоненькими вусиками, взявся складати протокол.

Собака тим часом обнюхав Чепуруна і підійшов до Марти. Марта тримала сумку перед собою, розмірковуючи: якщо типу недбало відкрити, щоб увесь вміст висипався, якомога ближче до канави та кущів, — є шанс, що книга випаде і загубиться у траві? А коли впіймають — таки тікати? Шантажувати Будару?

Собака тицьнувся в руки Марти носом, той виявився холодним і вологим, молодці, подумала Марта, про собак хоча б піклуються, тьху, що за думки лізуть у голову, давай, любий, понюхав і досить, іди собі далі, ти втомився, лапи болять, жерти хочеться (мені, до речі, теж), хазяї шукають невідь-що, іди, іди, хай би що вони шукали, тут цього немає…

Собака зітхнув, протяжливо, зі смаком позіхнув, поглянув на Марту майже з людським осудом і пішов був собі далі.

Але єгер-бородань іти далі не збирався. Він віддав команду «Сидіти!» й повернувся до Марти:

— Сумку відкрий. Що там у тебе?

— Та нічого особливого, — бадьоро сказала Марта. — Підручники, конспекти. Бутерброди, вибачте, доїла.

— А в чому проблема взагалі? — втрутився Чепурун. — Ми нічого не порушували!

Говорив він таким тоном, що якби навіть Марта була найлінивішим і найдовірливішим єгерем у світі — напевно запідозрила б недобре. І потім ображатиметься ж, я хотів як краще, оце от усе…

Вона побачила, як обертається до них Будара, дає знак колезі зі скельцями закінчувати самому, іде перевалюючись і щось говорить по рації.

— Відкривай, — повторив цей, із собакою. — У нас мало часу.

Марта вирішила, що краще розібратися з усім зараз, до приходу Будари. Розкрила сумку, витягла перший-ліпший підручник. Потім другий, третій, конспект з фізики, — простягнула стос єгерю:

— Потримаєте? А то в мене рук не вистачає.

Той навіть не ворухнувся.

— В чому це вони в тебе?

Марта пригледілася. Корінці підручників й один із країв конспекта були чимось притрушені, наче як білим пилом.

Вона тицьнула всі ці сховища знань Чепурунові, вигребла із сумки решту конспектів. На них пилу було ще більше, у деяких випадках він почав темнішати й став липким.

Якщо, згадала Марта, ти насмілилася підвищити голос на відьму…

Вона вийняла «Магію, чаклунство та бесіди із померлими в античності». Собака, побачивши книгу, голосно, уривчасто гавкнув, єгер охнув. Решта пасажирів перешіптувалися, багато хто витягнув мобіли й знімав на відео.

Вся книга була вкрита чорними прожилками — наче надгробна плита, затягнута плющем. Прожилки розгалужувалися, тоншали ближче до країв, а стовбур — якщо, звісно, це був стовбур, — виповзав звідкись з-під корінця. І не виключено, що раніше був матерчатою закладкою.

У центрі — там, де раніше виднівся заголовок, — темнішав відбиток долоні, краї його були розмитими і з кожною секундою ця пляма розросталася, поглинаючи прожилки й решту літер.

— Марто? — спитав, підходячи до них, Будара. Він трохи засапався, на лобі в нього виступив піт. — Що тут відбувається? А ви, Кюхнау, — чому дозволили, щоб дівчинка тримала в руках… те, що вона тримає…

— Я… — Бородань відкашлявся.

— Мовчіть! Марто, та кинь же ти нарешті це лайно!

Тут варто було відповісти якось зухвало й незалежно. Попросити, щоб пан єгер не фамільярничав, не лаявся і взагалі перестав командувати — вона, між іншим, не його підлегла.

Це взагалі вкрай дивний феномен: скільки дотепних висловів спадає на думку людині, яка тримає в руках от буквально якесь лайнисько. Книга тепер була чорною вся, від краю до краю, — чорною, і горбкуватою, і липкою, і пахла сирим льохом. Марта вирішила, що саме час зламати шаблон: взяти й мовчки зробити, як радять.

Вона віджбурнула книгу. Та перевернулась у повітрі, палітурка розійшлася на корінці, — наче там була різана рана, — і назовні випурхнула цівка пилу, за нею ще одна, густіша та щільніша за першу. Це було схоже на те, як випліскується кров, — хоча, ясна річ, звідки ж Марті знати, як вона випліскується насправді, бачила ж тільки у фільмах, а хто вірить фільмам?!.

Коли книга — чи те, на що вона перетворилася, — шелепнулася нарешті, вгору вистрелив найвищий і найщедріший фонтан чи то з пилу, чи зі спор — і потім палітурка пром’ялася, наче була гумовою оболонкою, з якої випустили повітря.

— Та закрийся ти! — гаркнув бородань Кюхнау на кресального собаку. Марта тільки зараз збагнула, що той весь цей час гавкав і рвався з повідця. — Стули, я сказав, пельку! — Він повернувся до Будари: — Це що, тля, зйомки грьобаного «Мозгоїда-три»? Ви знаєте, хто вона така, Бударо? Звідки в неї в сумці… тля, я не знаю…

— Марто, де ти знайшла цю книгу? — спитав Будара.

Вона аж отетеріла: так відверто підігрувати їй, натякати.

Чепурун десь за плечем зітхнув голосніше і, здається, збирався щиросердно в усьому зізнатися, тому Марта вирішила не тягнути.

— Та де, — сказала. — На зупинці. Он Бенедикт свідок. Лежала просто на лавочці, поряд нікого не було. Не знаю, як ви, а я вважаю, що не можна кидати книжки де попало, вони на таке, ну, типу як не заслуговують. — Вона подивилася на те, що лишилося від «Магії, чаклунства та ін.», і додала: — Принаймні зазвичай не заслуговують.

— І де ж ця зупинка? — примружився Кюхнау. — І що ви взагалі робили за містом, ви ж із Ортинська, так?

— Ми навідувалися до моєї прабабці, — не витримав Чепурун. — А зупинка — ну де, на кінцевій, недалеко від нового пам’ятника пану Кіноварі.

Єгері перезирнулися. Будара кивнув.

— Давайте, Кюхнау, закінчуйте з рештою, а я допитаю дітей. Потім доповімо, а там нехай нагорі вирішують, в будь-якому випадку — це не наш клопіт.

— Та як їх випустили?.. Враховуючи, що був наказ насамперед звертати увагу на тих, хто виїжджає…

— Ідіть, Кюхнау! — Будара підвищив голос майже непомітно, однак бородань нарешті дослухався й усвідомив. Він свиснув собаці та рушив далі вздовж ряду.

— Так, — сказав Будара, відводячи Марту з Чепуруном убік, — навіть не запитуватиму, що все це має означати. Книга і книга, на зупинці — значить, на зупинці. Сподіваюся тільки, вам вистачить розуму тримати язик за зубами.

Бен хотів був обуритися, але Будара на нього навіть не поглянув. Він витягнув нотатник, відкинув кілька верхніх листків, клацнув ручкою.

— Марто, — сказав, — треба поговорити. Твій молодий чоловік…

— Він не