Ванда Кей - Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей

Розділ 32

ФЕЛІКС

Швидше б прослизнути до себе в кімнату. Залишитися непоміченим. Від гріха подалі. Не хочу потрапляти батькові на очі, почнеться традиційний допит. Слухати його щоразу мені було неприємно, хоча він має рацію. Напевно.

Він крутіший за мене, звісно. Завжди й у всьому. А я почуваюся помилкою природи, коли він вичитує мене. Я не той, ким він би міг пишатися.

Якщо батько побачить моє злегка прим'яте обличчя, зі слідами наслідків  кулачного бою, буде мені, що послухати. Намагаюся не гриміти ключами, відчиняючи вхідні двері, і рухаюся безшумно.

До мого слуху доносяться звуки працюючого телевізора. Диктор театрально віщає про прогноз погоди по всій країні на найближчу декаду. У холі, з приглушеним освітленням розрізняю грудний голос батька і ледве вловиме щебетання Юлі.  

Від голоду шлунок зводить, але доводиться пройти повз кухню. Поки прийму душ, огляну себе в дзеркалі, приведу до ладу і спущуся пізніше. Нехай вечеряють без мене, їм подобаються сімейні вечері, а я вічно себе третім зайвим відчуваю поруч із цими голубками!  

З мамою вони вже давно розлучилися, і я прекрасно розумію, що одному батькові самотньо, і я навіть радий, що він зустрів Юлю, і не буде на самоті. Мені, в принципі, пофіг було, коли вона приїхала сюди зі своїм барахлом. Дратує тільки, коли вона намагається зі мною грати то в матусю, то в подружку...

 Так, я вже на півдорозі до своєї мети. Тепер, головне, щоб не скрипіли сходинки, що ведуть до спальні. Ось тут уже поспіх зайвий.

Піднімаюся, обережно торкаючись ступнями до поверхні сходинок. Мені вже вдається подолати безшумно три сходинки, як тишу порушує явний скрип, а потім ще один, гучніший. Я збільшую швидкість і на півдорозі чую:

– Феліксе, це ти? – кричить тато, не встаючи з місця.

– Так, тату, це я, – намагаюся говорити втомленим сонним голосом.

– Іди сюди, розмова є, – чую його слова.

– Я до себе, втомився дуже, спати хочу. Поговоримо завтра, – ніщо не змусить мене показатися зараз йому на очі, і я продовжую рух у бік своєї кімнати. З'явитися зараз перед очима батька – смерті подібно.

– Мені терміново треба тобі дещо сказати, – летять мені вслід слова батька.

Я вже майже на другому поверсі. Ноги все ще долають сходинки, а очам доступний простір коридору перед спальнями.

Бачу маленьку, тендітну істоту в бежевій піжамі, усіяній великими зображеннями звіряток. Так, схоже, це борсуки. У мене витягується обличчя від подиву. Піжама з борсуками або борсуки з піжамою стрімко забігає в кімнату, по сусідству з моєю.

Що за чорт? Це що за явище? Від несподіванки не відразу врубаюсь. Вона – це моя зубрилка.

Фантастика? Перша думка – удар у голову від Балди під час сьогоднішнього бою має наслідки і капець як це жорстко.

Представниця жіночої статі, ну припустимо, я в це ще повірю, але побачити Поліну Царенко у своєму будинку, пізно ввечері, та ще й у піжамі. Та ні, це видіння, привид. Чи галюцинація? Адже її образ весь час мене переслідує, тяжіє наді мною.

Мені б кинутися бігти вниз до тата і Юлі із запитаннями. І отримати черговий пістон за розбиту морду? Я розриваюся між наміром з'ясувати, чи не збожеволів я, і прагненням уникнути прочухана від батька.

Страх перед батьком переважає і я вирішую пройти до себе в кімнату, зібратися з думками. Нічого собі, примари будинком бродять... Вщипнув себе і немов прокинувся, усвідомивши, що все відбувається в реальному світі.

Вона йшла коридором мого будинку. Я туплю ще кілька хвилин. Зависаю на останніх сходинках сходів, дивлячись на двері, за якими вона зникла, перш ніж починаю рухатися до себе в кімнату.

Проходячи повз кімнату, за дверима якої сховалися борсуки разом зі своєю господинею, трохи сповільнюю крок і напружую слух. Не вловлюю жодних звуків. Повна тиша.

Душу наповнює гіркота, просто до горла підступає. Як би вгамувати тремтіння. Що це на мене найшло раптом? Мені стає страшно за свою психіку.

Хвилину тому я бачив Її? Свою однокласницю зубрилку?

Треба щось із цим робити. Якось вибити цю дурь зі своєї голови. Сьогодні вона ввижається мені, що ж зі мною буде? Психоз? Я не хочу в психлікарню!

Трясця... Намагаюся про неї не думати, і знову беру і думаю. Стою біля вікна, обдумуючи свій жалюгідний стан.

Як ти мене задовбала вже, Царенко! Це просто манія безглузда якась. Не може такого бути. Не може! Це за межею реальності. Тільки от, якщо вона не відьма. Я згадую її цнотливе, ніжне личко і відкидаю цю думку, як абсолютно абсурдну. Я підсів...

Розумію, що мій мозок починає плавитися.

Досі стоїть у вухах її фраза – "я боюся тебе". Це що, розплата за те, що я ображав її?

Занадто багато запитань і всі без відповідей. Доведеться набратися сміливості й переступити через страх перед батьком за свій зовнішній вигляд, спуститися до нього вниз і все з'ясувати.

Прийнявши душ, розглядаю своє зображення в дзеркалі. Намагаюся привести свій зовнішній вигляд до ладу. "Скажу, що порізався під час гоління", – думаю, заклеюючи пластиром ранки на обличчі.

Імовірність отримати прочухана від батька поступово відходить на задній план, поступаючись місцем іншій, неймовірно загадковій проблемі. Поліна...

Як не поглинають мене роздуми про побачену Поліну у своєму власному домі, але голод заявляє про себе вельми переконливо. Проходжу повз кімнати з привидами тепер уже швидким кроком. Дотик до містики не входить у мої плани.

На першому поверсі повна тиша. Не чути чиїхось голосів, батько з Юлею усамітнилися у своїй спальні, або зовсім уже сплять. Заходити до них і турбувати їх я не наважуюся. 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍