Анна Чмутова - Одне без одного, Анна Чмутова

Глава 19. Без допитів, але з пристрастю

— І ти мені зараз нічого не хочеш розповісти? — Назар схрещує руки на грудях і дивиться прямо на дружину.

— Я і до цього хотіла розповісти. Але не знала, як.

Віра давить у собі порив відповісти сарказмом. Можна було б розтягувати цю розмову хоч на половину дня, перекидаючись шпильками. Але вона в пріоритет ставить їхні стосунки. 

— Тоді починай.

— Можливо, пізніше? Там розповідь на повнометражку, а часу в нас не так багато.

— Тобі треба о которій бути на роботі?

— В десять у мене вже суд.

Назар дивиться на годинник на руці й зітхає. Віра має рацію: не встигнуть.

— Тоді ввечері я заберу тебе з роботи?

— Домовилися. Я пішла на інспекцію шафи.

Вірі хочеться додати «твоєї», але знову вона давить у собі це бажання. Інстинкт самозбереження в неї працює слабо, а ось інстинкт збереження власного щастя ще життєздатний.

Дівчина оглядає спальню в сірому світлі ранку. Тут мало що змінилося. Хіба тільки на приліжкових тумбочках зникли їхні фотографії. Віра не спішить робити висновки. Відчиняє дверцята шафи. Сорочки Назара висять стрункими рядами, але вже гірше випрасовані — Віра помічає легкі заломи на рукавах. З її боку речей мало. І Віра вже не особливо розраховує на те, що поїздку на батьківську квартиру можна скасувати.

— Назаре!

— Що?

— Можна твою сорочку взяти?

— Кхм, бери, — Гаєвський з’являється у дверях спальні. — А ти що, після вчорашнього образу вдарилася в оверсайз? Настільки перейнялась молодим театром?

— Настільки не хочу робити крюк до батьківської квартири, — пхикає дівчина й веде пальцями по чоловічому одягу. Шукає той, що їй подобається найбільше. А потім усе ж пояснює: — Тут залишилися літні речі. Думаю, що в сарафані я собі точно щось відморожу. А так залишу джинси й заміню жахливе худі на сорочку.

— Починається якесь шоу про законодавців моди, — каже Назар з усмішкою. А потім завалюється на ліжко. — Забий на все це, іди до мене. Ми ще встигаємо.

— Тільки якщо обійдемося без допитів з пристрастю.

— Без допитів, але з пристрастю, — сміється чоловік і тягне на себе, цілує.

***

В суді все як завжди: сіро й сумно. Віра відчуває цю атмосферу кожним м’язом і кісткою. Не дивно, що в цих умовах люди розчаровуються в житті, плюють на моральні принципи й погоджуються на хабарі. Віра їх частково розуміє. Ні, хабар брати вона не збирається. А от розчаруватися — так це легко.

— Лупач! — Віра здригається від дівочого прізвища. А голос за її спиною одразу виправляється: — Тьху, Гаєвська!

— Оля, ти як завжди тихенька, наче мишка, — пхикає дівчина. Але зупиняється й розводити руки в боки, щоб обійняти приятельку.

— Не втрачаю власну марку. Як у тебе справи?

— Все нормально.

— Ти сьогодні особливо стильна, — жінка оглядає сорочку. Як для секретарки вона має гарну дедукцію й не помітити те, що ґудзики пришиті з іншого боку вона теж не може. — У чоловіка ночувала?

— Ні, просто люблю закупатися в чоловічих відділах у магазині. На нас оверсайз шиють у дивних пропорціях.

— Угу. Вірю, — сміється жінка. — Тільки вгамуй мою цікавість. Ти з Гаєвським зійшлася чи нового когось собі знайшла?

Сперечатися з приятелькою дівчина не хоче. Тому просто:

— З Гаєвським.

— Ну то й гарно. Ви диво як гарні поруч. Принаймні на фотографіях у інстаграмі.

Віра сміється.

— А ти як тут?

— Та як? Трішки потріпали мене після нашої розмови в кав’ярні.

— Ох, — закушує губу, даючи собі хвилину на роздуми. — А як і хто?

— Суддя наш люб’язний. А як — просто розмовами й виносом мозку.

— Пробач.

— Та годі тобі, — відмахується жінка. — Сподіваюсь, що зарахується десь.

— У послужному списку?

— На небі хіба що.

— У тебе незгасний оптимізм. Гаразд, якщо пресуватимуть чи загрожуватимуть, кажи мені. Я розберуся.

— Та і я не пальцем роблена. Я побігла тоді, рада була тебе бачити.

Ольга проносить повз уже через секунду, стукаючи підборами по сірій плитці. Такій же сірій, як і все в цій будівлі.

***

— Ти змінила якось стиль? — у кабінет без стуку заходить Іван. У руках його сінабони з сусідньої кав’ярні й брендовані стаканчики звідти ж.

— У сенсі?

— Я не бачив тебе на роботі в джинсах. Виходить, що в принципі не бачив тебе в джинсах.

Можливо, про те, що чоловічі й жіночі сорочки застібаються з різних боків, Іван і не знає. 

— Будемо вважати це жертвою заради комфорту.

— Нічого не зрозумів, — ставить каву їй на стіл. — Але пропоную перерватися на павзу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍