Джордж Сондерс - Лінкольн у бардо

досягне. І потім, коли вирушив уже по те досягнення, виявилося, що дорога попереду вільна: він був бистрий на розум, людям подобалося його невиразне бубоніння та несамовита одержимість метою, а персикові сади, копиці сіна, юні дівчата і прадавні дикі луки мало не зводили його з розуму своєю красою, замуленими річками бродили ліниві гурми якихось дивних тварин, переправитися ж через таку річку можна було лише за посередництвом древнього самітника-весляра, чия мова тільки віддалено нагадувала англійську. Й усе це, усі ці щедроти, були для всіх, ними міг користуватися кожен, та й створено їх було тут, таке враження, власне для того, щоб навчити людину бути вільною, щоб показати, що людина може бути вільною, що будь-хто, будь-який вільний білий чоловік, може прийти сюди навіть із таких геть упосліджених теренів, як ті, звідки прийшов він сам (одного разу, почувши стогони та сопіння, він мимохідь зазирнув через прочинені двері у хатину Кейна і побачив дві пари ніг у шкарпетках: не в змозі встояти перед нападом хоті, господарі віддалися їй тут-таки, на місці, а поруч дибав малюк, притримуючись за одну з тих ніг, щоб не впасти), і навіть молодий чоловік, який усе це бачив і серед усіх цих жив, тут може піднестися так високо, як тільки сягають його поривання.

Проти цього були, одначе, ті, хто вважав себе приналежним мало не до царського роду, хто без вагань вихопить у вас з руки яблуко, а тоді заявить, що сам його й виростив, хоча своє майно ці люди наживали або без жодних зусиль, або несправедливим шляхом (природа тієї несправедливості часто крилася, мабуть, лише у тому, що їм пощастило народитися сильнішими, розумнішими й енергійнішими за інших), хто, схопивши те яблуко, вгризеться потім у нього так гордо, ніби не тільки його виростив, а й подав саму ідею існування на землі такого фрукта; ціна ж цієї брехні лягала всією ваготою на серця тих, хто перебував нижче (онде містер Белвей зганяє дітей з веранди свого санґамонського дому якраз тоді, коли мимо незграбно чвалають вони з батьком, тягнучи обіруч той важезний мішок зерна).

Огрядні заморські володарі (як і подібні на них володарі, що осіли ген на Півдні) пильно стежили за всім, що відбувалося, і раділи: те, що начебто так гарно починалося, здається, зійшло з рейок і летіло під укіс, а якщо так, то така сама доля неодмінно спіткає і всі інші прояви того починання, і настане йому кінець назавжди, і якщо комусь спаде згодом на думку бодай спробувати те починання відновити, то можна буде цілком небезпідставно сказати: «Чернь керувати сама собою не здатна».

Та ні, здатна. І керуватиме.

І очолить ту чернь у її спробі керувати собою не хто інший, а він.

І вони таки переможуть.

роджер бевінс ііі

Наш Віллі не хотів би, щоб нам стала на заваді у цій боротьбі марна й безплідна печаль.

ганс воллмен

У нашій уяві хлопець стояв на вершині пагорба і весело махав нам, закликаючи бути відважними і вирішити все на свою користь.

роджер бевінс ііі

Стривайте-но (тут ми різко зупинилися), а чи не видаємо ми тут бажане за дійсне? Чи не стверджуємо, щоб мати змогу рухатися далі, нібито отримали від нашого хлопця благословення, наявність якого ні підтвердити, ні спростувати неможливо?

Авжеж.

Так і є.

ганс воллмен

Втім, хай там як, а доведеться так зробити й у це повірити, інакше нам кінець.

роджер бевінс ііі

А про ніякий кінець не може бути й мови.

ганс воллмен

Нам треба йти вперед.

роджер бевінс ііі

Усе це ми побачили за ту мить, якої вистачило містерові Лінкольну, щоб пройти крізь нас.

ганс воллмен

А тоді він ступив із дверей каплиці у ніч.

роджер бевінс ііі

XCV

Ми, чорні, до церкви разом із усіма іншими не ходили.

Знали-бо з досвіду, що білим не надто до вподоби, коли ми з’являємось у їхніх церквах. Хіба що треба, наприклад, потримати дитину, або підпирати якогось літнього пана, щоб йому зручніше сиділося, або махати рукою, мов віялом, перед якоюсь літньою панею, бо їй гаряче.

І тут з дверей прямо на мене вийшов той високий білий чоловік.

Коли він проходив крізь мене, я не відступила і відчула тієї миті щось таке: Я не зупинюсь — о, ні. З Божою поміччю. Хоч убивати інших — це, здається, таки Його волі суперечить. Де ж тут Бог. Він показав нам. Адже міг усе це зупинити. Та не зупинив. Узагалі Бог має поставати в нашій уяві не як Він (такий звичайний собі чолов’яга, який дає кожному відповідно до заслуги), а як Щось — велике, незбагненне з’явисько, яке чогось від нас хоче і завдяки якому ми маємо те, чого Воно хоче, давати; усе, над чим ми можемо при цьому панувати, — це дух, у якому даємо, й остаточна мета, заради якої все це діється. Якій же меті ми маємо, на Його думку, служити? Не знаю. Зараз Йому, таке враження, треба крові, ще крові, а тоді — зміни поточного устрою на такий, який більше відповідатиме Його волі. Та яким має бути той новий устрій, я ще не знаю і терпляче чекаю, аж це з’ясую, хоч ті три тисячі загиблих і вдивляються у мене сповненими ненависті очима, схвильовано розмахуючи руками й запитуючи: до якої ж мети може все це змагати, щоб та мета виправдала нашу страшну жерт…

Тут він з мене вийшов, і я зраділа.

Біля головних воріт, так само на шляху в того білого, стояв містер Гейвенс, і він зробив те, на що мені не вистачило ні зухвалості, ні бажання.

місіс френсіс годж

XCVI

Що на мене тоді найшло, не знаю. У тій попередній місцині схильністю до нерозсудливих учинків я не відзначався зроду. Бо навіщо? Містер Коннер зі своєю доброю дружиною та всі їхні діти й онуки були для мене наче сім’я. Ніколи не доводилося мені розлучатися зі своєю дружиною чи дітьми. Їсти ми мали досхочу, руки на нас ніхто не піднімав. Нам виділили невеличку, але гарненьку жовту хатину. У підсумку, враховуючи всі обставини, велося мені дуже непогано.

Тож що на мене найшло, я справді не знаю.

Коли той добродій проходив крізь мене, я відчув якусь спорідненість.

І вирішив трохи затриматися.

Там, у ньому.

Отже, так разом ми й ішли, і я повторював кожен його рух, крок за кроком. Було