Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

з хлопцями, а тепер вони оточували мене, дівчата тільки й говорили, що про них, підозрюю, що й хлопці багато говорили про нас. Утім, я була не така вже й невинна, бо у Торонто я іноді ходила з дідусем вигулювати Гілера, і коли ми проходили біля сучки, «штучка» Гілера тверділа й червоніла і песик починав скиглити, намагаючись заскочити на собаку, хай навіть часом вона була утричі більшою за нього, а отже, справа була безнадійна. Якось Гілер одразу приступив до справи з білою пуделихою, але дідусь зупинив його, різко смикнувши за повідок.

— Юначе! — сказав він. — Ви не можете дозволити собі покласти на плечі цілу родину!

Тоді я замислилась, бо щось дуже подібне дідусь казав і про мого тата Морта.

Коли я гортала сторінки дідусевої медичної енциклопедії, то бачила намальованих голеньких панів і панянок з дивними приписками «уретра» і «матка» на геніталіях, але зараз дівчата жартували про ці частини тіла, і було дивно думати, що таке відбувається весь час, що респектабельні чоловіки у костюмах поводяться точнісінько як Гілер, скиг­лять і сунуть свої «штуки» у респектабельних дам — до речі, саме для цього грають весілля, цим займаються всі пари, навіть якщо не хочуть дітей, а отже, мама і Пітер це точно роблять удвох (іноді вночі я чула дивні звуки, та коли дивилась у щілину, то не бачила нічого, бо було надто темно), ба навіть дідусь і бабуся, бо інакше мами не було б на світі, більше того — кожен з мільйонів людей на Мангеттені і на Землі був результатом смикання, тертя й упорскування: процесу, загальновідомого під назвою «секс»; у це важко повірити, і все ж це була правда.

У школі хлопці не давали дівчатам просвітку. Коли мене вперше смикнули за волосся, я розлютилася, та згодом збагнула, що то спосіб включити мене до свого кола, тож я навчилася казати «Прибери руки!», як інші дівчата, тоном, що свідчив про протилежне. Навчилась я також пхикати, зітхати й кидати на хлопців такі погляди, щоб вони зрозуміли, що подобаються мені. Іноді на перервах хлопці переслідували дівчат, простягнувши руки вперед і повторюючи: «Єврейка! Єврейка!» — а дівчата вдавали, ніби їм страшно, і кричали: «Нацист! Нацист!» Це слово для мене було новим. Я знайшла його в словнику, проте не побачила жодного зв’язку між німецькою політичною партією та школою №140, тому наступної неділі, коли ми були у Катца, я запитала у тата:

— Хто такий нацист?

Я промовила це чітко і голосно, а тато підскочив і став червоним, мов мак.

— Цить! — сказав він, бо моє запитання примусило обернутись багато голів.

(Ворог одразу прокинувся і зашипів: «Браво, Седі, знову пхаєш носа не в свою справу! Ти завжди все псуєш — цю нову дружбу зіпсуєш також!»)

За цей час тато оговтався, допив каву і тихо сказав, підморгнувши мені непомітно:

— Нацисти — це найменш приємна сторона життя євреїв. Чекай, от ми вийдемо...

Коли ми опинилися на набережній Орчард серед рулонів тканини, валіз і шкіряних виробів, тато поцікавився, чому я це запитала, і я розповіла про гру у школі; його брови злетіли вище окулярів, а чоло пішло глибокими зморшками. Нарешті він зважився дати мені коротке пояснення.

— Нацистами звали німців, які хотіли стерти євреїв з лиця землі.

— Чому?

— Бо ті були євреями.

— Але чому, тату?

— Бо людей значно легше залишити неуками, аніж навчити чогось. Скажімо, якщо сказати людям, що всі їхні проблеми — від євреїв, їм стане легше, бо це просто і зрозуміло. А правда для більшості значно складніша.

— Хочеш сказати, що їх убивали?

— Так, — кивнув Пітер, купуючи у кіоску «Sunday Times», а це означало, що скоро ми будемо вдома, цю газету він купував останньою, бо важила вона цілу тонну.

— А ти як від них утік?

Пітер засміявся.

— На щастя, на євреїв у Торонто в них забракло часу. Та до моїх дідуся й бабусі в Німеччині вони дісталися.

— До твоїх дідуся і бабусі?!

Він ствердно кивнув. Очі Пітера металися в різні боки в пошуках приводу для зміни теми розмови, і я на повній швидкості — бум! бац! бам! — поставила ще три запитання:

— Як вони ловили євреїв? Як вони їх убивали? Скількох убили?

Але тато лише скуйовдив моє волосся.

— Слухай, мала, не варто забивати тобі цим голову. Тебе це ніяк не стосується. І все ж... зроби мені приємне... у школі не грайся у цю гру, гаразд? Коли інші почнуть гратися, знайди собі важливіші справи в іншому кінці двору. Добре?

— Добре, — серйозно і щиро кивнула я, однак мій мозок аж тріщав під вагою щойно почутого.

Увесь цей час — як писали у «Sunday Times» та інших газетах тієї осені — світ повнився небезпеками, бо на Кубі з’явилися радянські ракети. Існував ризик того, що Холодна війна обернеться на гарячу, однак Президент Кеннеді вирішив не поступатися і не толерувати витівки росіян. У школі майже щодня проводили навчальну повітряну тривогу, і чимало людей всерйоз готувалися до Третьої світової, споруджуючи ядерні бункери.

Пітер і мама, замість приєднатися до загальної паніки, лише глузували з неї. Одного дня вони розповіли мені, як електротехнічна компанія «Вестінгауз» заклала капсулу часу під гранітною плитою посеред Корона-парку: згідно із задумом, якщо людство загине і через кілька тисяч років на Землі висадяться іншопланетяни, їм захочеться дізнатись, яким був триб життя виду, що заселяв цю планету, — і тоді вони побачать типову американську квартиру зразка 1962 року, з усіма меблями і побутовими приладами. Наприкінці історії батьки буквально ридали від сміху, показуючи, як марсіяни просовують свої довгі зелені пальці в електричний вентилятор і вмикають його, щоб подивитись, як він працює.

Черговий мамин диск вийшов з її іменем, написаним великими золотими літерами — ЕРРА, — і прекрасним фото: вона співала, заплющивши очі і широко розкривши вуста, простягнувши руки — ніби запрошувала співати з нею. Компанія звукозапису влаштувала концерт і обліпила все місто афішами з обличчям моєї мами.

Наступного після концерту дня, коли я прокинулась, мама і Пітер пили на кухні шампанське — вони не спали всю ніч.

 — Мала, ти б бачила! — звернувся до мене Пітер. — Зала мало не луснула від оплесків!

Він підхопив мене під руки і кружляв, поки у мене голова не пішла обертом, потім дозволив умочити губи у його келих з шампанським — це справді був для нас знаменний день.

— Бачиш, люба, — сказала мама, поцілувавши мене