Юлія Бонд - Майбутній мій, Юлія Бонд

31

31

Маша

Перед дальньою поїздкою до Одеси вирішуємо з Олегом перекусити у готельному ресторані. І доки я приймаю душ і привожу себе в порядок, Олег виходить на балкон, щоб з кимось поспілкуватися телефоном.

Посміхаючись про себе, спостерігаю за Олегом збоку. Такий зайнятий, такий важливий, навіть дистанційно не перестає працювати.

– Крихітко, ти вже готова? – Підійшовши до мене зі спини, Олег обіймає мою талію обома руками й втикається носом у мою шию.

– Дай мені одну хвилину. Добре? – ловлю у дзеркальному зображенні його хижий погляд. І нервово ковтаю, коли долоня Олега забирається під мою спідницю і прямує до внутрішньої сторони стегна.

– Дівчинко, ти ж не збираєшся виходити з номера у такому вигляді?

– Тобі чимось не подобається мій одяг?

– Спідниця. Вона коротка. Занадто, – Олег продовжує гладити мою ногу, задираючи спідницю.

– Нормальна. Звичайна спідниця.

– Ненормальна, Маріє. Ненормальна, – Олег проводить пальцем по вирізі на блузці, а потім запускає руку в ліфчик.

– Олегу! – Вигукую я, коли спритні пальці безжально стискають мою пипку.

– Припини, зараз же. Соколе! Твою матір, я кому говорю?

Я намагаюся вирватися з капкана рук, але Олег не зменшує обертів. Він круто розвертає мене обличчям до себе та намагається цілувати. Відвертаюся.

– Машко, та що з тобою, маленька?

– Нічого. Червоний день у календарі. Чув про таке? – густо червонію, коли Олег усміхається.

– То я дивлюся, що ти вся на нервах. Смикаєшся.

– Я не смикаюсь, зрозуміло? Просто хочу особистого простору. От і все.

– Зрозумів, – Олег повалено підіймає долоні вгору і відходить убік. – Як забажаєте, мадам.

Незабаром спускаємось у ресторан. Олег займає столик біля вікна, а я забігаю на кілька хвилин у жіночу кімнату. Живіт безжально болить, а настрій псується ще сильніше. Я намагаюся привести себе до ладу, а потім умиваюся холодною водою з-під крана.

Виходжу із вбиральні. Поки пораюсь з блискавкою на дамській сумочці, непомітно врізаюсь у якусь людину. Плече пробиває болючим імпульсом, і я ледве не валюсь з ніг від несподіваного зіткнення.

– Ви несильно вдарилися? – Низький баритон лунає надто близько. Піднявши погляд, вдивляюсь у незнайоме чоловіче обличчя.

– Несильно. Вибачте.

– Це моя провина. Я не помітив вас, ви така маленька, – широко посміхнувшись, незнайомець знизує плечима.

– Нічого страшного.

Швидко прощаюся з незнайомцем та повертаюся за столик до зали ресторану.

Обідаємо в абсолютній тиші. Олег зосереджується на їжі, а мені й шматок не лізе у горло. Я відчуваю на своїй спині важкий погляд і обертаюся. Знову той незнайомець. Дивиться на мене, не відводячи погляду.

– Щось трапилося, крихітко? – Олег торкається мого зап'ястя.

– Ні. Все добре.

– Правда? Ти зовсім не доторкнулася до їжі. Тобі не сподобалася риба?

– Ні, – заперечливо хитаю головою, намагаючись ігнорувати чужий чоловічий погляд.

– Згоден. Тут зовсім не вміють готувати фаршировану рибу. Повернемося до Одеси, і я пригощу тебе справжнім шедевром, – усміхнувшись, Олег бере мене за руку.

Завершуємо їсти. Олег розраховується з офіціантом, а я знову втікаю до вбиральні. Перед виходом ковтаю таблетку знеболювального і виходжу з жіночої кімнати.

– Дівчино, – мене кличе незнайомий голос, і я обертаюся.

– Я перепрошую, звичайно. Але чи не могли б ви допомогти мені?

– Вибачте? – Окидаю поглядом високого чоловіка, одягненого в класичний діловий костюм, і впізнаю в ньому недавнього незнайомця, який не давав мені спокійно поїсти, свердлячи своїм незрозумілим поглядом мою спину.

– У мене сіла батарея на телефоні, а мені терміново потрібно зробити один дзвінок. Дозвольте зателефонувати з вашого телефону?

– Так, звичайно, – мовчки дістаю з сумки мобільник і простягаю незнайомцю.

– Дякую, – чоловік відходить трохи убік і набирає чийсь номер. Підносить телефон до вуха, але незабаром повертає телефон.

– Все в порядку? – кладу телефон назад у сумку, намагаючись не дивитись на чоловіка, який просто не зводить з мене очей.

– Так. Не підняли слухавку. Даремно я вас потривожив. – Чоловік привабливо посміхається, а потім кидає швидкий погляд за мою спину. – Здається, на вас чекають. Ще раз вибачте за усі незручності. До побачення.

– Будьте здорові, – я прощаюся з незнайомцем і розвертаюсь до виходу.

Олег стоїть навпроти мене за кілька метрів і пропалює своїм лютим поглядом дірки на моєму обличчі.

– Що це було, Маріє? – Сокіл хапає мене за зап'ястя, лячно нависаючи зверху.

– Нічого. Чоловік просто попросив зателефонувати.

– Просто? Іди в машину і чекай на мене там.

– Олеже, що ти задумав?

Намагаюся зачепитися пальцями за комір шкіряної куртки, сподіваючись зупинити Олега, але він непохитний. Я бачу іскри гніву у його зелених очах. Він зводить брови на переніссі, прибираючи зі своєї куртки мої руки.

– Марічко, швидко у машину. Бігом, я сказав, – його владний тон не терпить заперечень. І я підкорюся.

Підходжу до паркування і сідаю у “Бумер”. Нервово барабаню пальцями по торпеді, чекаючи на Олега. За п'ять хвилин повертається Сокіл. Відчиняє двері та плюхається у крісло. З усією злістю стукає кулаком по керму, кажучи під ніс матюки.

– Олегу, все добре?

– Ні, не добре. Поки ми розмовляли з тобою, той кекс встиг злиняти.

– Це добре, – видихаю я з полегшенням, радіючи, що Олег не виплеснув на незнайомця свій напад ревнощів.

– Що? – Хапає мене за плечі: – він тобі щось казав?

– Ні. Нічого. Просто попросив телефон.

– Дай сюди свій телефон.

Дістаю із сумки мобільник і простягаю його Олегу. Сокіл, не роздумуючи, відчиняє вікно і щосили шпурляє на асфальт мій айфон.

– Що ти твориш, дурню?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍