Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

— Френсіс Мошер, — ​відповів він за мить. 

Обличчя Вістовича смикнулось від болісного розчарування. 

— Ви ж знаєте, що через мене збили іншого пілота, його звали… 

— Стривайте, Вістовичу, — ​перебив директор. — ​Спочатку скажіть, чи відоме вам прізвище Мошер? Ви ж знали усіх летунів. Був серед них такий? 

— Здається, ні. 

— Отож-бо! І в полон за весь час потрапив тільки один… 

— Ім’я вигадане, — ​від радощів у Вістовича затремтів голос. 

— Безумовно. Гадаю, він навіть приховав своє офіцерське звання. Вдав із себе рядового, щоб червоні не вважали його класовим ворогом. А лише бідолахою-рекрутом. 

— Хотілося би, щоб це було правдою. 

— Гадаю, ви зможете зв’язатися з ним через посольство США, коли все закінчиться, — ​припустив директор. 

— «Коли все закінчиться», — ​повторив Вістович. — ​А коли це станеться, пане директоре? Я розповів усе, як ви й хотіли. Тепер усе залежить від вас, чи не так? 

Шобер мовчав. Потім знову підійшов до вішака, де висіли його плащ і капелюх. Узявши їх, він ще хвилину поміркував, а тоді промовив: 

— Маєте рацію, оберкомісаре, треба ухвалити рішення. І вже завтра ввечері у міністерстві чекатимуть мого звіту. Тобто залишилась усього доба. Я не вірю, що в цій шаховій задачі є лише два можливі рішення: віддати вас полякам або росіянам. Не вірю, бо, як на мене, вони помилкові. Треба шукати третє, правильне. І якщо я не спробую це зробити, то до скону собі не пробачу. А ви, ясна річ, мусите мені допомогти. 

— І що мені робити? 

— Ми обидвоє сьогодні вийдемо звідси. Спершу я, а потім ви, через кілька хвилин, бо нам краще бути порізно. Проте завтра не пізніше сьомої ранку ви мусите прийти до мене додому. Наголошую, не сюди, а до мене на Куррентґассе. Вам зрозуміло? 

— Ви знову готові мені повірити? 

— А чому не мав би? Хіба сьогодні я про це пошкодував? Отож завтра… 

— Я прийду. 

Директор покрокував до дверей. Вже прочинивши їх, він затримався і, повернувшись до Вістовича, додав: 

— Часто шахову задачу не вдається розв’язати тому, що ми враховуємо не всі фігури. Можливо, ми забули про когось, хто може допомогти. Подумайте… 

За дверима, у порожній приймальні Шобер підійшов до телефонного апарата і, знявши слухавку, набрав п’ятизначний віденський номер. Чекаючи на відповідь, директор нетерпляче перебирав у кишені дрібні монети, мовби це могло прискорити когось на іншому боці дроту. Врешті, з того боку підняли слухавку. 

— Пані Реннер? — ​якнайлюб’язніше проказав директор після привітання. — ​Чи вдома ваш чоловік?.. Ні, ні… Кликати не треба… Передайте, що я зараз приїду… Так, до вашого дому, якщо дозволите… Прошу вибачити, що турбую так пізно… Ні, все гаразд, нічого не сталося. Просто ми з паном канцлером перехилимо по чарчині… Думаю, він не проти. Авжеж! До зустрічі! 

Канцлер прийняв його у своєму кабінеті, де панував напівбезлад і напівморок. На столі лежали абияк складені папери, два відкриті брульйони та пошарпаний план Відня. Усе це коронувала переповнена попільничка й акуратне, але брудне горнятко з-під кави на делікатному блюдечку. Поруч зі столом стояв торшер і відчайдушно виборював у темряви клапоть освітленого простору, куди потрапляли двоє чоловіків по різні боки стільниці та книжкова шафа за плечима Реннера. 

— Не бажаєш чогось випити? — ​запитав канцлер, потираючи стомлено очі. Було, втім, зрозуміло, що Шоберу краще відмовитись. Прислуговувати гостеві Реннер не мав ані сил, ані бажання. 

— Дякую. Годину тому пив коньяк. Гадаю, досить на сьогодні, — ​сказав директор. 

— Мудро… А я, знаєш, ніколи не вмів зупинитись вчасно, — ​всміхнувся канцлер. — ​Дружина, щоправда, передала, що ти збирався перехилити зі мною чарку. 

— Нехай так і думає. 

— То що ж тебе привело насправді? 

— А ти не здогадуєшся? 

Реннер важко зітхнув. 

— Уяви собі, я також цілий день думаю про того клятого Вістовича… 

Шобер трохи помовчав, очікуючи, що співрозмовник продовжить фразу, але той тільки відвів погляд, спрямувавши його кудись у темну порожнечу, звідки долинав розмірений хід годинника. 

— Я допитав його, — ​сказав натомість директор. — ​Точніше, він усе мені розповів. Бо на допит це було не схоже. 

— І що ж? — ​Реннер пожвавішав. 

— Зізнатися, мені все ще важко ухвалити рішення. 

— Тоді я зроблю це за тебе, — ​несподівано твердо промовив канцлер. — ​Ми віддаємо його росіянам. 

Шобер стрепенувся. 

— Чому? — ​врешті видавив із себе, у нього раптово пересохло горло. 

Директор, здавалося, сам не очікував, що доля Вістовича за ці дні стане для нього настільки небайдужою. 

Реннер випрямився в кріслі, мов пасажир повітряної кулі, коли та несподівано почала спускатись. Нервово пожував губами й потягнувся за портсигаром. 

— Бачиш, Йоганне, в австрійських кабінетах, як виявилось, чимало русофілів. І навіть відвертих прихильників теперішньої влади в Москві. Прихильників на найвищих рівнях… 

— Але ж ти канцлер, чорт забирай! — ​несподівано навіть для самого себе випалив Шобер. 

— Вже ні. Тобто не надовго… Я подаю у відставку. 

Новина приголомшила гостя. 

— Це ж як? 

— А як зазвичай це робиться? — ​сварливо відповів Реннер. 

— Зазвичай, це довга процедура. 

— От від завтра я її й почну! 

Шобер звівся на ноги. Тільки тепер чоловік відчув, що втома розлилася його тілом, наче сік усередині дерева. Було важко стояти, дивитись і навіть дихати. Хоч останнє — ​це радше через сперте повітря в кабінеті Реннера. 

Господар звів на нього неспокійні запалені очі. 

— Йдеш? — ​запитав він. 

Директор кивнув. 

— Йоганне, я не певен, що ці два твої рішення правильні. Зовсім не певен. Піти з посади в такий час, не оголошуючи наступника, — ​це майже зрадити країну. А віддати мого оберкомісара більшовикам — ​те саме, що затягнути петлю на його шиї. Варто було шукати інший варіант… 

— Якби тобі погрожували ті, хто погрожував мені, ти вчинив би так само! — ​закричав раптом канцлер, також зриваючись на рівні ноги. — ​Сміливцем, урешті-решт, ти ніколи не був! Якби з твоєю родиною обіцяли зробити те саме, що і з моєю, ти б також зламався! Вістович вирушає в Росію! Крапка! І, знаєш, мені вже насрати на його долю… Хай забирають його звідси до чортової матері. 

— Хто тобі погрожував? — ​якомога спокійніше запитав Шобер. 

Важко дихаючи, Реннер мусив розв’язати краватку і розстебнути комір. 

— Радянський посол, — ​здавленим голосом відповів Реннер. — ​У присутності своїх чекістів. Ти навіть не уявляєш, скільки в них тут агентів. 

— Я шеф Державної поліції. Ти мусив розповісти все мені. 

Канцлер підняв руку, жестом просячи того помовчати. 

— Ти б нічого не зробив. Повір