Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

Це мені суджено. В мене атавизм і я, їйбогу, тут зайвий. Коли ми сьогодні йшли під вогнем, я тремтів від люті. Не терплю, коли не бачу ворога. Це гидке почуття рівносильне із страхом. На тебе б'ють на віддалі кількох верстов, а ти їдеш конем, мов дудакх) степом під мислівським прицілом.

— Я дивився в Купалці австрійську гавбицю, хто з вас бачив, панове ? — спитав осавул Отаманчуков, злизуючи з рудих, підстрижених по-англійськи вусів, крихти м'ясних консервів.

— Чудово. Прицільна камера, весь механізм — верх досконалосте,— захоплено зазначив хорунжий Чубов, що встиг уже випорожнити другий казанок борщу.

— Я бачив, але про свої вражіння мовчу. Профан в артилерії. По-моєму, гармата, як гармата, — горласта.

— Заздрю тим, що —свого часу воювали первісним способом,— вів далі Калмиков, тепер уже звертаючись до Лист-ницького.—В чесному бої врубатись у ворога і шаблею розтяти людину навпіл — оце я розумію, а то чортзнащо.

— В майбутніх війнах роля кавалерії зведеться до нуля.

— Певніше, і її самої не буде.

— Ну, це ми ще побачимо.

— Поза всякими сумнівами.

— Слухай, Терсинцев, не можна ж людину замінити машиною. Це вже надто.

— Я не про людину говорю, а про коня. Мотоцикл або автомобіль його заступлять.

— Уявляю, автомобільний ескадрон.

— Дурниця, — загарячився Калмиков: — кінь ще послужить арміям. Абсурдна фантазія. Що буде через двісті-триста років ми не знаємо, а тепер, в кожному разі, кіннота...

— Що ти чинитимеш, Дмитре Донський, коли траншеї оперіжуть фронт? А? Ну, відповідай!

!) Дуда к—друхва.

— Прорив, наскок, рейд у далеке запілля ворога, — от робота кавалерії.

— Дурниці.

— Ну, там подивимось, панове.

— Спімо краще.

— Слухайте, покиньте сперечатись, годі вже, інші б© спати хочуть.

Суперечка згасала. Хтось під буркою хропів і висвистував. Листницький, що не брав участи в розмові, лежав горілиць, вдихаючи пряний запах постеленої житньої соломи. Калмиков христячись ліг з ним поруч.

— Ви поговоріть, сотнику, з охотником Бунчуком. Він у вашій чоті. Цікавий хлопець.

— Чим? — спитав Листницький, повертаючись до Калми-кова спиною.

— Зрусілий козак. Жив у Москві. Звичайний робітник, але тямущий у всіх цих питаннях. Бувалий чоловік і прекрасний кулеметник.

— Давайте спати, — запропонував Листницький.

— Про мене, — думаючи про щось своє, погодився Калмиков і, рухаючи пальцями ніг, винувато поморщився. — Ви, сотнику, вибачте, це в мене від ніг такий запах... Третій тиждень, бачте, не розбуваюсь, шкарпетки — потліли від поту... Така бридота, знаєте. Треба в козаків онучі добути.

— Будь ласка, — поринаючи в сон, промимрив Листницький.

Листницький забув про розмову з Калмиковим, але другого дня випадок звів його з охотником Бунчуком. На світанку командир сотні наказав йому виїхати в рекогносцировку і, коли буде можливість, — зв'язатись з піхотним полком, що продовжував наступ на лівому флангу. Листницький у досвітній імлі блукаючи двором, заваленим сплячими козаками, розшукав чотового урядника.

— Наряди зі мною п'ятеро козаків у роз'їзд. Скажи, щоб приготували мені коня. Мерщій.

За п'ять хвилин до порога халупи підійшов невисокий козак.

— Ваше благородіє, — звернувся він до сотника, що насипав в цигарницю цигарок, — урядник не призначає мене в роз'їзд, що не мій ряд, мовляв. Дозволите ви мені поїхати?

— Вислужуєшся? Чим прошпетився?—спитав сотник, намагаючись роздивитись у сіренькій темряві на козакове обличчя.

— Я нічим не прошпетився.

ж> ЇДЬ— — вирішив Листницький і встав.

Гей, ти,—гукнув він услід козакові, — повернись.

Той підійшов.

— Скажи урядникові...

— Моє прізвище Бунчук, — перепинив його козак.

— Охотник?

— Так точно.

— Скажіть урядникові — пересилюючи хвилинну ніяковість, поправився Листницький, — щоб він... Ну, та добре, ідіть, я сам скажу.

Темрява порідішала. Роз'їзд виїхав за сельце і, минаючи пости й охорону, взяв напрямок на позначене на мапі село.

Від'їхавши з півверстви, сотник повів коня ступою.

— Охотник Бунчук!

— Я

— Потрудіться під'їхати.

Бунчук зрівняв незавидного коня з чистокровним дончаком сотника.

— Виз якої станиці ? — спитав Листницький, розглядаючи профіль охотника.

— З Новочеркаської.

— Можна дізнатися про причину, що примусила вас піти охотником?

— Прошу вас, — протяжно і трохи насмішкувато відповів Бунчук і подивився на сотника суворими зеленкуватими очима. Погляд їх був твердий, неламкий. — Мене цікавить військова справа. Хочу збагнути.

— Мене цікавить військова справа. Хочу збагнути.

— Для цього є військові школи.

— Так, є.

— В чому ж справа?

— Спочатку хочу на практиці спробувати. Теорія додасться.

— Ваша професія до війни?

— Робітник.

— Де ви працювали?

— В Петербурзі, Ростові над Доном, у Тулі на збройнім. Я хочу просити вас переміщення до кулеметної команди.

— Ви обізнані з кулеметом?

— Знаю системи Шоша, Бертьє, Мадсена, Максима, Гоч-кіса, Бермана, Віккерса, Люїса, Шварцлозе.

— Ого! Я поговорю з командиром полку.

— Будь ласка. *

Сотник ще раз оглянув невисоку кремезну постать Бунчука. Нагадував він наддінське деревЬ караїч: нічого особливого,* що впадало б у вічі в ньому не було, жодної яскравої риси, — все було звичайне, сіре, буденне, тільки твердо загнуті щелепи та очі, що ламають зустрічний погляд, позначали його серед гущі інших облич.

Усміхався він коли-не-коли, куточками вуст, але очі в,ід усмішки не лагідніли, незмінно зберігали неяскравий свій

Ш

блиск. І весь він був скупий на фарби, холодно-стриманий— караїм, круте, залізної міцности дерево, що виросло на сірих супісках непривітної землі понад Доном.

Деякий час вони їхали мовчки. Широкі долоні Бунчукові лежали на облупленій зеленій луці сідла. Листницький дістав цигарку і, прикурюючи від Бунчукового сірника, відчув від руки його солодкий смолистий запах кінского поту. Брунатне волосся на тиловому боці долоней лежало густо, мов кінська шерсть. Листницькому МИМОВОЛІ ХОТІЛОСЯ ЇХ ПО-гладити. Ковтаючи терпкий дим, він промовив:

— Від оцього лісу ви і ще один козак поїдете тим путівцем ліворуч. Бачите?

— Так. .

— Коли на віддалі півверстви не натрапите на нашу піхоту, повернетесь.

— Слухаю..

Вони поїхали ристю. Гїодруженьки-березки стояли на від-шибі край ліска тісною купою. За ними томила око безрадісна прожовтінь низкоросло!' сосни, кучерявилось рідке дрібнолісся, чагарник, що зім'яв його австрійський обоз. Праворуч, здалека чавив землю артилерійський грім, тут же, коло березок було невимовно тихо. Земля впивала буйну росу, рожевіли трави, всі яскравобарвні, наливні в предосінньому цвіту, що говорив про скору смерть. Листницький спинився коло березок, розглядаючи в бінокль узгір'я, що горбились за лісом. До нього на мідну голівку шаблі сіла, розправляючи крильця, бджола.

— Дурна, — з жалем тихо сказав Бунчук, засуджуючи, бджолину похибку.

— Що? — відірвався від бінокля Листницький.

Бунчук очима показав йому на бджолу, і Листницький усміхнувся.

— Гіркий буде її мед, як ви гадаєте?

Відповів йому не Бунчук. Звідкись з-за далекої купи сосон кулемет закуйовдив тишу пронизливим сорочачим ча-чаканням, гряд куль прошив березки, на гриву сотникового коня кружачи й маючи, впала стята кулею гілка.

Вони скакали до села, підганяючи коні погуками, нагаями. Вслід їм, без найменшої перерви кінчав австрійський кулемет бинду.

Далі Листницькому не раз доводилось зустрічатись з охотником Бунчуком, і завсіди він дивувався тій непереможній волі, що світліла в суворих його очах, дивувався і не міг розгадати, що ховалось за невловимою потайністю, хмарною тіншо навислою на обличчя такої простої з вигляду непоказної людини. Бунчук і говорив якось недоказуючи, з усмішкою, затиснутою в твердому куті губів, наче йшов,

обходячи тільки йому відому правду покрученою стежкокэ. Його перевели до кулеметної команди. Тижнів через півтора (полк став на денний відпочинок) Листницький по дорозі до командира сотні дігнав Бунчука. Він ішов попід стінкою спаленої комори, грайливо помахуючи лівим п'ястям.

— А-а, охотнику.

Бунчук повернув голову і козиряючи оступився набік.

— Куди ви йдете? — спитав Листницький.

— До начальника команди.

— Нам по дорозі, здається?

— Здається, так.

Вони йшли вулицею зруйнованого села деякий час мовчки. По дворах, коло де-не-де поцілілих стодол метушились люди, проїжджали верхівці, прямо серед вулиці куріла польова кухня з довгим хвостом козаків, що застоювали черги; зверху злегенька мжичило.

— Ну, як, вивчаєте війну? — спитав Листницький, косо глянувши ззаду Бунчука, що ступав трохи позаду.

— Так... вивчаю,' мов би.

— Що ви думаєте робити після війни? — чомусь запитав.

Листницький, дивлячись на руки охотника, вкриті брунатною кінською шерстю. 7 .

— Хтось посіяне збиратиме, а я... подивлюсь, — примружив Бунчук очі.

— Як вас зрозуміти?

— Знаєте, сотнику, — ще пронизливіше примружився той, — приказку: "Хто посіє вітер, пожне бурю"? Отож бо.

— А ви б без алегорій, ясніш.

— І так ясно. Прощавайте, сотнику, мені ліворуч.

Бунчук приклав волохаті пальці до козирка козацького

кашкета, звернув ліворуч.

Знизуючи плечима, Листницький довго проводив його поглядом.

"Що він дивачить чи просто людина з чудинкою?" — роздратовано думав він, крокуючи до охайної землянки командира сотні.

XVI

Разом з другою чергою пішла й третя. Станиці, хутори над Доном збезлюділи, мов під косовицю, наче наї жнива вийшла вся Донщина.

На кордонах гіркі розгорталися того року жнива: хапала смерть робітників, і не одна вже простоволоса козачка відголосила по мертвому: "І рідний, ти мі-і-і-й... І на кого ж ти мене покидаєш?.."

Накладали рідні головами, лили червону козацьку кров і мертвоокі, непробудні, тліли під артилерійську панахиду в Австрії, в Польщі, в Прусії... Відай, не доносив східній вітер до них плачу жінок та матерів.

Цвіт козацький залишив господи і гинув там серед смерти, вошей і жаху.

Гожого вересневого дня літало над хутором Татарським молочно-райдужне бабине літо, тонке таке, клоччювате. По-удовиному усміхалось збезкровлене сонце, сувора дівоча синь неба була неприступно чиста, гордовлива. За Доном, діткнутий пожовтю, смутився ліс, блякло полискувала тополя, дуб ронив рідке мережано-різьблене листя, сама тільки вільха визивно зеленіла', тішила живучістю своєю гостре сороче око.

Того дня Пантелей Прокопович Мелехов одержав листа з дієвої армії.