Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

Жовту щетину стерні хвилював вітер. На заході коцюбились згромаджуючись хмари. Вгорі фіялково чорніли, трохи .нижче втрачали дивні свої барви і, міняючи тони, лили на тьмяну ряднину неба ніжно-бузкові димчасті відблиски; в середині вся ця безфоремна громада, набита мов той зашерт за кри-гоплаву, розходилася і в пролім непослабно струмився потік надвечірніх промінів помаранчового кольору. Вій розходився бризкучим віялом, переломляючись і курячись, падав сторч, а нижче пролому сплітався у бакханальний спектр кольорів.

Коло придорожного рівчака лежав застрелений рудий кінь. Задня його нога, потворно задерта догори, виблискувала напівстертою підковою. Листницький, підскакуючи на бідці, розглядав кінський труп. Санітар, що їхав з ним, пояснив, спльовуючи на надутий горб черева.

— Зерном обжерся..... Об'ївся, — поправився він, глип

нувши на сотника, хотів ще раз сплюнути, але слину проковтнув з увічливости, витер губи рукавом гімнастівки. — Здох, а. прибрати годі, от бо який руський нарід. У німців, у тих не так.

— А ти звідки знаєш ? — безпричинно злісно спитав Листницький і в цей момент так само безпричйнно і прикро зненавидів байдуже, з відтінком переваги і погорди, обличчя санітара. Воно було сірувате, нудне, мов вересневе поле в стерні; нічим не різнилося від тисячі інших мужицько-сал-датських облич тих, які зустрічав і доганяв сотник по дорозі з Петербургу до фронту. Всі Зони здавались якимись вили-нялими; тупе щось застигло в сірих блакитних, зеленкуватих і інших очах, і вони дуже нагадували зужиті, давньої карбівки мідні монети.

— Я в Німеччині Три роки ДО ВІЙНИ Прожив,—НЄ кваплячись відповів санітар. У відтінку його голоса пролунала та сама перевага й погорда, які помітив сотник у погляді.

— Яв Кенігсбергу на сигарній фабриці працював, — нудьгуючи кидав санітар, поганяючи маштака вузлом ремінних віжок.

— Помовч лишень, — суворо сказав Листницький і повернувся, оглядаючи голову коня із * звислим на очі чубком і оголеним, обвітреним на сонці навісом зубів.

Нога його, задерта догори, була зігнута в колінному суглобі, копито трохи порепалось від вухналів, але скойка густо ясніла сизим глянцем, і сотник по нозі, по тонко різьбленій бабці визначив, що кінь був молодий і гарної породи.

Бідка, підскакуючи грудкуватим путівцем, від'їжджала) далі. Мерхнули фарби на західному краї неба, розсмоктував вітер хмари. Нога мертвого коня чорніла ззаду безголовою каплицею. Листницький все дивився на неї і раптом на коня круговиною впав снопик проміння і нога з щільно облиплою рудою шерстю яскраво зацвіла, мов якась чудесна, безлиста галузка, закрашена в жовтогаряче.

Вже в'їздивши до Березнягів шпиталь зустрів транспорт поранених.

Літній голений білорус — хазяїн першої підводи — йшов коло коня, намотавши на руку мотузяні віжки. На підводі спершись лежав козак без кашкета з завиненою головою. Він, стомлено заплющивши очі, жував хліб і випльовував чорну пережовану кашицю. З ним поруч лежав ниць салдат.

На сиднях у нього стовбурчились неподобно подерті зашко-рублі від загуслої крови штани. Салдат, не підводячи голову, нестямно лаявся. Листницький жахнувся, прислухаючись до інтонації голосу; так моляться дуже побожні. На другій підводі покотом лежало шестеро салдатів. Один з‘ них, гарячково-веселий, розказував, мружачи запалені гарячкові очі:

— ..... наче приїздив посол від їхнього імператора і робив

пропозицію замиритися. Головне — певний чоловік, знаю я — він не збреше.

— Навряд,—сумнівався другий, хитаючи круглою головою із слідами давньої золотухи.

— Стривай, Пишипе, мо' й справді приїздив, — м'якою волзькою говіркою обзивався третій, що сидів до стрічних спиною.

На п'ятій підводі червоніли околички козацьких кашкетів. Троє зручно розмістились на широкому возі, мовчки дивились на Листницького, і на їхніх запорошених суворих обличчях не було й тіні тієї поштивости, яку бачиш під час муштри.

— Здоровенькі, станичники! — привітав їх сотник.

— Доброго здоров'я, — в'яло відповів найблщрий до хурмана гарний срібно-вусий і броватий козак. ;4,9 .

—> Якого полку? — спитав Листницький, намагаючись роздивитись номер на синьому наплічнику козака.

— Дванадцятого.

— Де тепер ваш полк?

— Не можемо знати.

— Ну, де вас поранило?

— Під селом тут... Недалеко.

Козаки про щось пошепталися, і один з них, придержуючи здоровую рукою поранену, зав'язану полотняною ганчіркою, скочив з воза.

— Ваше благородіє, почекайте трохи — він бережно ніс прострілену, запалену руку, йшов по дорозі, посміхаючись до Листницького і широко ступаючи босими ногами.

— Ви чи не з Вешенської станиці? Чи не Листницький?.

— Так, так.

— Отож ми пізнали. Ваше благородіє, чи не буде закурити? Почастуйте Христа ради, помираємо без тютюну.

Він держався за фарбований бік бідки, йшов поруч. Листницький витяг цигарницю.

— Ви б нам подарували десяточок. Нас же троє,—прохально усміхнувся козак.

Листницький висипав йому на брунатну велику долоню весь запас цигарок, спитав:

— Багато в полку поранених?

,— Десятків зо два.

—— Втрати великі?

— Багато побито. Витріть, ваше благородіє, вогнику. Дякую,— козак прикурюючи відстав, крикнув навздогін: — З Татарського хутора, що коло вашого маєтку трьох нині вбило. Поплямило козаків.

Він махнув рукою і пішов доганяти свою підводу. Вітер ворушив на ньому не підперезану хакову гімнастівку.

Командир полку, до якого призначили сотника Листниць-кого, квартирував у Березнягах у священика. Сотник попрощався на майдані з лікарем, що гостинно дав йому місце на санітарній бідці, і пішов, на ході обтрушуючи мундир від пороху, розпитуючи в стрічних де штаб полку. Назустріч йому полум'янорудий бородань фельдфебель вів салдатів на варту. Він козирнув сотникові, не гублячи ноги, відповів на запитання і показав будинок. У приміщенні штабу було затишно, як і в кожному штабі, що стоїть далеко від передових позицій. Писарі никли над великим столом, коло рурки польового телефону пересміювався з невівдимим співбесідником старий осавул. На вікнах просторої хати бринчали мухи, і мов комарі, дзижчали далекі телефонні дзвінки. Вістівець провів сотника до командира полку на квартирю. В передпокої неприязно зустрів його високий, з трикутнім шрамом на підборідді, чимсь збентежений полковник.

— Я командир полку, — відповів він на запитання і, вислухавши про те, що сотник має за честь з'явитися під його °РУДУ> Імовчки, відрухом руки, запросив його до кімнати. Вже зачиняючи двері за собою, він поправив волосся жестом безкрайньої втоми, сказав м'яким монотонним голосом:

— Мені вчора переказали про це з штабу бригади. Прошу сідати.

Він розпитував Листницького про попередню службу, про столичні новини, про дорогу; і за весь час короткої їх розмови і разу не підняв на бесідника обтяжені якоюсь великою, втомою очі.

"Певне дісталось йому на фронті. Вигляд у нього смертельно втомленого", — співчуваючи подумав сотник, розглядаючи високе розумне чоло йолковника.

Але той, мов заперечуючи, ефесом шаблі почухав перенісся, сказав:

— Підіть, сотнику, познайомтесь з офіцерами; я, бачте,, не спав три ночі. В цих нетрях нам, крім карт та пияцтва , нічого робити.

Листницький, козиряючи, ховав у посмішці тяжку зневагу. Він пішов, неприязно згадуючи зустріч, іронізуючи з тієї пошани, яку мимоволі навіяли на нього стомлений вигляд і шрам на широкому підборідді полковника.

Дивізія дістала завдання форсувати річку Стир і коло Ловищів вийти у вороже запілля.

Листницький за кілька днів зжився з офіцерським складом полку; його швидко втягла бойова обстанова, витравляючи прижитий у душі затишок і мирну дрімоту.

Операцію з форсуванням річки дивізія виконала блискуче. Вона вдарила з лівого флянгу на значну групу ворожого війська і вийшла в його запілля. Під Ловищами австрійці, за допомогою * мадярської кавалерії, намагались перейти у контр-наступ, але козацькі батареї позмітали їх шрапнеллю, розвернуті мадярські ескадрони відступали в безладді, і їх знищували фланговим кулементим . вогнем, переслідували козаки.

Листницький з полком ходив у контр-атаку, дивізіон насідав на ворога, що відступав'. Третя чота, якою командував Листницький, втратила одного козака забитого і чотирьох поранених. З зовнішнім спокоєм сотник проїхав повз Лощонова, він намагався не слухати його хрипкого низького голосу. Лощонов — молодий горбоносий козак Краснокутської станиці — лежав придавлений забитим конем, що навалився на нього. Він був поранений у плече, і лежав, тихо щирячись, просив козаків, що проїздили повз нього:

— Братця, не кидайте! Звільніть, братіки...

Низький, викресаний мукою голос, лунав тьмяно, та не було в збентежених серцях козаків жалости, а коли й була, то воля, не даючи їй просочуватись, м'яла і давила непослабно. Чбта п'ять хвилин їхала ступою, даючи передихнути коням, що аж захрапли скакавши. За півберстви від них тікали в безладі ескадрони мадяр. Поміж їхніми гарними бланеними куртками мережились синьо-сірі мундири піхоти. Гребнем сунув австрійський обоз, над ним прощально змахували молочні димки шрапнелі. Звідкілясь з лівого боку на обоз перебіжним вогнем стріляла батарея. Грімкий гуркіт стелився понад полем, збуджуючй в ближньому лісі багатоголосі виляски.

Військовий старшина Сафронов, що вів дивізіон, скомандував "риссю" і три сотні, розсипаючись, витягуючись, рушили підтюпцем. Коні під вершниками похитувались, жовто-рожевими квітами падала з них піна.

Цю ніч ночували в маленькому сельці:

Дванадцятеро офіцерів полку тіснились в одній халупі. Розбиті втомою, голодні полягали спати. Близько півночі приїхала польова кухня. Хорунжий Чубов приніс казанок борщу, жирний його аромат збудив офіцерів і на чверть

години опухлі від сну офіцери їли жадібно, без розмов, надолужували два загублені в боях дні. Після пізнього обіду пропав сон. Офіцери, обтяжені їжею, лежали . на бурках, на соломі, курили.

Підосавул Калмиков, маленький, круглий офіцер, що носив не тільки в прізвищі, а й на обличчі ознаки монгольської раси, говорив, різко жестикулюючи:

— Це війна не для мене. Я запізнився народитись сторіччя на чотири. Знаєш, Петре, — говорив він, звертаючись до сотника Терсинцева, — я не доживу до кінця цієї війни.

—— Облиш хіромантію, — басовито хрипнув той з-під бурки.

— Ніякої хіромантії.