Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

— Тепер сама знаєш, що з тими дисциплінами…

2

Валентина поїла вже після них, спокійно, ґрунтовно й зі смаком, а по сніданку задумалась, як той кіт із дитячого віршика, що теж мусив глибокодумно розмірковувати, чи погнатися йому вслід за голубом-гінцем, а чи вуса-довгоруса почесати гребінцем, але таких складних дилем вона перед собою не ставила — і без того знала, що далі чинитиме. Отож вона вийшла на східці й сіла на простеленому задля цього килимку; тоді-то й пропав од річки туман, бо й непотрібен уже був; тоді-то й дерева на її безмовний наказ одгорнули з-перед її зору гілля, бо їй конче треба було дивитися на вулицю, що протікала мимо, і на все, що по тій вулиці пливло; сиділа широка, барилькувата, загорнута в широчезного халата із червоними квітами на синьому; над головою у неї ніжно затукала горлиця, кличучи свою дику голубку; тоді-то він і почався, дивовижний і не зовсім звичний обряд; може, то було ворожіння, а може, й ні, але коли сіла отак на ґанку й стала розсилати від себе біоструми, — факт той, що відтоді почало творитися таїнство, яке при допомозі вже згаданого підручника "Логіки" навряд чи збагнути; часом вона голосно когось огукувала, і той погук зупиняв на дорозі особу в домашньому платті, ну, приміром, рябу Надьку, і та особа повертала до неї обличчя; потому йшов переклик, здавалася, найелементарнішим, але обидві знали, що за тими навздогад кинутими словами таки ховається щось значніше і повне взаємного інтересу, інакше ота б, у домашньому платті, приміром дочка Трасицької, ішла б собі спокійнісінько далі, а не завертала б у подвір’я до Валентини. Одначе вона таки завертала, приміром Магаданша, і сідала на вільного кусника килимка; отож ті, хто йшов потому дорогою, міг вільно простувати собі далі: Валентина не мала здатностей Юлія Цезаря робити кілька справ за раз; зрештою, і цей клопіт був не малий: треба було, окрім того, що цікавило її найбільше, вести балачку й про свої сорок і їдну хворобу та ще й розплачуватися, тобто вислухати про сорок і одну хворобу співбесідниці; відбувалося тут і таке: за якийсь час співрозмовниця розчинялась у повітрі й це траплялося саме тоді, коли все було розказано й оповіджено; тоді оклик зупиняв істоту в домашньому платті, ну, приміром таксистиху, і це було так, як у пісеньці про попа й собаку з тією різницею, що пісенька таки не мала кінця і не було у ній нічого таємно-хвилюючого. Це тривало доти, доки не згадувалися конечні хатні турботи. Тоді Валентина зітхала й підводилася; все тіло в неї затерпло, а язик приємно постогнував; тоді вона починала рухатися жвавіше: з кухні до плити з балонним газом, котрий стояв у коридорці, а від плити до кухні; ще потім застелила чудову постіль, у якій мав відчувати неземне щастя її чоловік, і гірку, холодну постіль власної дочки, адже так виразно пахла вона самотністю; Валентина зронила сльозу на ту самотню постіль, і не треба думати, що й вона була під цю хвилю самотня. Адже її біохвилі, які розпустила по вулиці, вже самі завертали до неї одну й другу особу в домашньому платті і в капцях, ну, приміром Людку чи Тоську, чи "культурну" Нору, і вона таки змушена була наслідувати того капосного Юлія Цезаря: чистила картоплю й говорила, стелила постіль, у якій мав відчувати неземне щастя її чоловік, і говорила; або ж і перепльовувала того нещасного самохвальця-царя: замітала активно шурхаючи віником, щось трусила, щось помішувала в кастрюлі й знову-таки говорила, — ніхто не сказав би, що в її пухкому тілі є стільки моторності. Її ж співрозмовниці мінялися, зникаючи і заявляючись із тією спритністю, з якою колись бігали дійові особи німого кіно: всі ті істоти в домашніх капцях і платтях нюхом чули, на що тут заходиться; вони безпохибно розуміли, що тут відбувається щось значиміше, а не тільки звичайні бабські теревені; вони, зрештою, й собі запалювалися глибочезним інтересом, тим більше, що Валентина дозволила собі загадково підморгнути одній і другій, хоча одна й друга розуміли все і без підказок: коли йдеться про весілля, нема такої жінки, щоб не відчувала хворобливого збудження. Так тривало цілий день, проздовж якого Степан Карташевський стримів біля екструдера і виплавляв із пластмаси ялинкові іграшки і поки його дочка сиділа біля машини, що вміє рахувати, і по змозі допомагала тій машині: вони обоє, і Марина, й машина, були по вінця наповнені цифрами, а що треба було трохи і їй розважитися, то й вона балакала, але не про виробничі успіхи власного підприємства, а швидше про чужих, тих, котрі мали повинність забезпечувати їх, тобто дівчат і жінок, що сиділи біля лічильних машин, речами, від котрих вони освітлювались і гарнішали.

Степан же цілий ранок загадково позирав на Андрія, який працював за сусіднім екструдером, а коли вони вийшли перекурити, Степан пустив в обличчя Андрію струмку диму і по-дружньому тицьнув йому в живіт зеленим од фарби пальцем:

— А чого це ти, ловеласе, не женишся, га?

— Знайдіть мені, дядьку, гарну дівчину, то й женюсь, — показав зуби Андрій.

— А ти вже такий парубок, що сам не знайдеш?

— Ге-ге, дядьку, — сказав Андрій, смішкуючи, — я їхнього брата як вогню боюся.

— Да-м, — сказав Степан і примружив око, бо пасемко диму напливло на його обличчя. — Ситуація, як каже той і сей, незавидна…

3

А ситуація, як каже той і сей, була не дуже й складна. Двом чоловікам, котрі хочуть трохи розігріти зимну душу, а відтак і порозумітися, треба рівно стільки ж енергії, як і жінкам, коли вони сходяться поговорити. І ті, й сі мають однакове сп’яніння, бо й ті, й сі починають відчувати гостру взаємну прихильність, котра, хоч і дочасна, як і все у світі, людину все-таки задовольня. Отож першу пляшку "чорнила" Степан з Андрієм випили на цвинтарі на лавочці біля могили якогось Адама Солов’я, сам Адам Соловей дивився при цьому на них з вицвілої, зробленої на порцеляні, фотокартки. В нього були настовбурчені вусики, а очі великі й сумні.

— Мені ваша дочка наравиться, Степане Григоровичу, — сердечно сказав Андрій, не без розчулення позираючи на Адама Солов’я, — і коли ви й справді те, то я, знаєте, як би вам сказати, може, якось і того.

— А ти бачив її? — зацікавлено спитав Степан.

— Чого ж не бачив, — Андрій дивився з-під припухлих повік круглими й напрочуд добродушними очима. — І до вас на роботу приходила, і в місті потім стрічав. Одного я боюся: не захоче вона мене.

— Чого це не захоче?

Андрій зітхнув і знову подивився на Адама Солов’я. Той відповів йому сумним, вицвілим поглядом. І подумав Андрій, що тоді, коли Марина приходила на роботу до батька, він був трохи під мухою, через це дивився на дівчину досить сміливо, навіть підморгнути їй захотів. Але Марина лишалася холодна й неприступна, і він ще тоді зміркував, що ніколи, ніввіку не завоювати йому її. Окрім того, Андрій був сирота й ніколи не носив на плечах доброї одежі, він уже й звик до того і ніякої іншої одежі не потребував, а Марина була вдягнена ошатно, навіть пишно. А ще він побачив у неї золоті сережки й золотого на руці персня, і це його ще більше переполошило; Андрій не сказав Степанові, що вона після того приходила кілька разів до нього у сни, і навіть уві сні не був він із нею сміливий. "Нє, — сказав він тоді сам собі уві сні, — мені треба простішої дівчини".

Степан уже відчув першу зелену хвилю, яка почала погойдувати його тут, на зеленому цвинтарі, біля цього славного Адама Солов’я; може, тому йому захотілося похвалитися дочкою, хоч чинити так йому не вельми було й зручно: Марина була далеко не янгол. В цього янгола такі собі котячі пазурчики, і рота розтуляє не гірше од матері. "Да-м, — подумав Степан замріяно, — така жінка, а до неї теща — не подарочок". Отож він заговорив хитро, як це може добродушний чоловік, котрий випив тільки півпляшки чорнила: хай свідком тому буде цей милий Адам Соловей, вона дівчина не така простячка, як вони обоє, тобто Степан і Андрій, вона, знаєш-понімаєш, те і се, як каже той і сей, а воно, я тобі скажу, діло таке. Десять класів кінчила: р-раз! — він заломив пальця, на вечірній інститут вступила — два". Правда, вона покинула того інституту, але не тому, що дурна, нє, в неї головка справно работає; нє, ти на мене дивися, а то втупився в того Адама Солов’я. В Адама Солов’я це діло кончене; да-м, мало не забув, на фортепіяні вона уміє — у музичну школу її посилали. "Хе-хе-хе!" — сміявся Степан, бо йому здалося, що таки вразив Андрія. Воно так і було, але не так уразив його, як ще більше злякав.

— Де мені, дядьку, до такої дівчини, — сказав понуро Андрій, косячись на сумного Адама Солов’я. — Така дівчина й дивитися на мене не схоче.

— А ти штурмуй! — сказав Степан, здається, трохи й захмелівши. — Як ту безим’яну висоту, га? Ось зараз підемо зі мною — і штурмуй!

— Що ви, дядьку! — пролепетав Андрій. — Я не посмію. Та й жінки вашої я трохи боюся.

— Моєї ясінки? — захихотів Степан. — Та я її в баранячий ріг скручую!

— Може, й скручуєте, Степане Григоровичу, — сказав скрушно Андрій. — Я вашого сімейного життя не знаю. Нє, дядьку, із цим, що ми випили, я до вас побоюся іти.

— Вип’ємо ще! — твердо запропонував Степан.

Андрій подивився на свого можливого тестя з-під припухлих повік, очі його посмутніли і стали десь такі, як в Адама Солов’я.

— А коли ж вип’ю ще, — сказав він скрушно, — то знаєте… то знаєте, дядьку, воно, чого доброго…

— Та не крути ти! — гримнув простодушно Степан.

— Я вас шаную, Степане Григоровичу, — сказав Андрій, — і знаю, що ви мене не осудите. Але коли вип’ю з вами ще пляшку, вони подумають, що я п’яний…

4

У цей час Валентина сиділа на ґанку й посилала на вулицю біоструми. Здається, їх випускали на вулицю й інші істоти в домашніх платтях та капцях, які побували сьогодні в подвір’ї Валентини Микитівни Карташевської, котра в дівоцтві називалася Коржем, і яких вона зарядила імпульсами, чи зарядами, чи якоюсь іншою новочасною, придуманою вченими, штуковиною. Факт той, що всі ці істоти силою уяв і при допомозі думання в одному напрямі витворили своєрідне силове поле, а може, й самого молодика, котрий невідь-звідки взявся на околиці: невеликого, білявого й горбоносого з синіми холодними очима. В декого, правда, виникла думка, що той молодик існував і раніше, просто гра долі закинула його на цю вулицю, а що тут було так ретельно розвішано тенета — щось таке, ніби павутина, тільки тонше, бо невидиме, то молодик охоче потрапив туди і почав борсатись, але йому було зроблено символічного заштрика в тім’я, і він не тільки заспокоївся, а й почав діяти так, як хотіли новочасні вуличні чарівниці.