Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

Ось чому я тобі розповів про мого приятеля справжнього геометра, бо саме він відчував ягуара й вигадав яму. Дарма що ніколи не бачив його. Й коментатори геометра зрозуміли добре, бо ягуар довів його слушність, потрапивши до пастки, але вони розглядають світ із його палями, ягнятами, травою та іншими будівельними матеріалами і сподіваються з допомогою своєї логіки виснувати з них істини. Та істини не постають перед ними. Логіки лишаються безплідними аж до дня, коли з’являється той, хто відчуває ягуара, ще не мавши змоги пізнати його, а відчуваючи здобич, демонструє її, таким чином загадково ставши, щоб привести тебе до нього, на шлях, схожий на повернення.

Мій батько був геометром, що заснував свій церемоніал, щоб полонити людину. Були й інші люди, що в інших краях і за інших часів засновували інші церемоніали та полонили інших людей. Але настали часи тупості логіків, істориків та критиків. Вони дивились на твій церемоніал і не висновували з нього образу людини, бо його годі було виснувати звідти, і в ім’я словесного вітру, який називали розумом, вони розпорошували тебе на догоду свободі елементів пастки, руйнували твій церемоніал і давали тобі втекти з полону.

Я зміг відкрити греблі, що засновували людину, і то випадково під час прогулянок у незнайомій місцевості. Їдучи ступою, я обрав шлях, що вів від одного села до другого. Шлях міг прямо перетнути рівнину, проте дотримувався контуру поля, і я втратив кілька хвилин, обминаючи його, і примірявся очима до того великого квадрату вівса, бо мій інстинкт, дослухаючись тільки до себе, повів би мене прямо, але вага поля спонукала мене відхилитись. Я скористався у своєму житті існуванням квадрату вівса, бо саме йому були присвячені хвилини, які могли б послужити для чогось іншого. Я колонізував це поле, бо погодився обминути його, і, хоча міг пустити коня навпрошки через овес, я шанував те поле, наче храм. Потім шлях повів мене вздовж маєтку, огородженого муром. Шлях поважав маєток і повільно вигинався, дотримуючись виступів та відступів муру. За муром я бачив дерева, що росли густіше, ніж у нашій оазі, і кілька ставків, які виблискували поміж гіллям. Я чув тільки тишу. Потім проминув браму, прикриту листям. Тут мій шлях розділився, одне відгалуження вело до маєтку. Мало-помалу під час цієї повільної прощі, поки мій кінь шпортався в ритвинах або натягав повід, щоб ухопити трави під муром, в мене з’явилося відчуття, що мій шлях разом зі своїми легенькими вигинами, своєю поважністю та невимушеністю і своїм змарнованим часом, немов вимальовує під впливом якогось ритуалу або передпокою короля, обличчя принца і кожен, хто їде цим шляхом, трусячись у візках або погойдуючись на повільних віслюках, виповнюються любові.

Мій батько казав:

- Вони гадали, ніби збагатилися, розширивши свій словник. Я, звісно, можу вживати одне додаткове слово, яке означатиме для мене «сонце в жовтні», на відміну від якогось іншого сонця. Але я не бачу, що я виграю завдяки цьому. Навпаки, я вважаю, що втрачаю вираз залежності, яка пов’язувала для мене жовтень і жовтневі плоди та свіжість із сонцем, яке не доходить так добре до краю, бо вже зужилося. Є дуже мало слів, які дають мені змогу щось виграти, одразу виражаючи систему залежностей, слів, які я вживатиму і в інших ситуаціях, скажімо, слово «ревнощі». Адже це слово дасть мені змогу позначити, не перераховуючи, всю систему залежностей, те, з чим і що я порівнюватиму. Отже, я скажу тобі: «Спрага - це ревнощі до води». Бо люди, що, як я бачив, умирали від спраги, якщо й видавалися мені катованими, то не хворобою, самою по собі не страхітливішою за чуму, яка перетворює тебе в тварину і спонукає кволо стогнати. Вода змушує тебе кричати, бо ти прагнеш її. Ти бачиш у мареннях, як п’ють її інші люди. Ти вважаєш, що вода зрадила тебе, бо тече тепер в іншому місці. Отак і жінка, яка всміхається твоєму ворогові. Твоє страждання породжене не хворобою, а релігією, любов’ю та образами, що ефективні для тебе по-іншому. Адже ти живеш відповідно до імперії, що є не речами, а сенсом речей.

А от нове слово, яке позначатиме «сонце в жовтні», видаватиметься мені слабкою допомогою, бо воно надто конкретне.

Натомість я збільшу твої здатності, якщо спонукаю тебе до дій, які дадуть тобі змогу, вживаючи ті самі слова, конструювати різні пастки, що будуть добрі для всякої здобичі. Отак і вузли мотузки, якщо ти зможеш витягти ті, що будуть добрі для лисиць або для підтримки вітрил у морі, щоб ловити вітер. Але гра моїх вступних речень, флексії моїх дієслів, подих моїх періодів і дія на мої додатки, відлуння і повороти - увесь цей танок, який ти танцюватимеш і який, одного разу протанцьований, перенесе в іншого те, що ти хотів передати, або дасть йому змогу збагнути в твоїй книжці те, що ти начебто збагнув.

Усвідомити,- казав іншого разу батько,- це передусім набути стилю.

Усвідомити,- стверджував він іншого разу,- це не сприйняти базар ідей, які спатимуть. Для мене не мають значення твої знання, бо вони не служать тобі ні в чому, хіба що як об’єкти і засоби в твоєму ремеслі, яке полягає в тому, щоб будувати мені міст, або видобувати золото, або навчати мене, якщо я маю потребу в цьому, про відстані до столиць. Але цей формуляр - не людина. Усвідомити - це тим паче не розширити словник. Бо його розширення не має іншої мети, як дати тобі змогу йти далі, порівнюючи тепер твої ревнощі, бо тільки якість твого стилю ґарантуватиме якість твоїх дій. Інакше мені треба буде перейматися лише узагальненнями твоїх думок. Мені краще чути слова «сонце в жовтні», які для мене виразніші, ніж твоє нове слово, і промовляють мені й до очей, і до серця. Твоє каміння - це каміння, потім, уже зібране, колони, потім, тільки-но зібрано колони, собор. Я пропоную тобі дедалі ширші такі сукупності завдяки генієві мого архітектора, що віддає їм перевагу задля щораз масштабніших виявів свого стилю, тобто поширення його силових ліній у камінні. У фразі теж виявляється твій стиль. Саме стиль передусім і має значення.

Ось візьмімо, наприклад, дикуна,- казав мій батько.- Можна розширити