Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

своє місце, ніби закам'янів. Тільки його чорні очі горіли пекучою люттю, пильнували за кожним рухом Червоної красуні.

Дівчина поклала руку на свій волошковий вінок, запитала Юрка:

— Чи пам'ятають мене в селі? Чи згадують люди повстанця Тимофія Кушніра та його відважних побратимів?

— Пам'ятають люди про все, — відповів Юрко, — бо передаються розповіді про минуле від покоління до покоління.

Обличчя дівчини проясніло:

— Хочеться, щоб пам'ять про нас жила в серцях людей. Ми ж не стали відступниками, не зрадили свою мрію. Нелегко нам було винести знущання та приниження, а ми все ж лишилися людьми.

Червона красуня одягла на голову волошковий вінок й знову запитала:

— Яка тепер Прип'ять? Який Самусів ліс? І чи росте поблизу села цар-дуб? Під тим дубом я востаннє бачила свого Тимофія! На світанку ми розійшлися — і розійшлися на віки вічні. — Не чекаючи Юркової відповіді, дівчина підвелася з-за столу. — Знову мушу ставати на чати! Приходь частіше в моє підземелля, бо мені веселіше, як тут бувають люди. Прощай! Як хочеш скоріше проникнути в глиб моїх володінь, то запитай про таємницю мідних зірочок у…

І в цей час Юрко відчув, як хтось шарпає його за плече, будить, стягує шинелю. Йому хотілося глибше поринути в сон, дослухати, що хотіла сказати йому Червона красуня, дізнатися, до кого має піти, щоб довідатися про таємницю мідних блискіток, але…

— Вставай, Юрку, — почув голос лейтенанта, — доволі спати! Прибув до палацу Дітмар. В Зоряній уже накривають на стіл, готуються до прийому гостя. Одягайся і ставай на пост.

Юрко сів на диван, протер очі і сказав із жалем:

— Як невчасно мене збудили…

— Чому невчасно? — здивувався лейтенант.

— Сон снився…

— Який сон?

— Червона красуня якраз мала розповісти, куди треба піти, щоб дізнатися про таємницю мідних зірочок, а тут ви — «вставай!».

Лейтенант підсунув Юрку валянки на товстій повстяній підошві:

— Не до сну зараз. Взувай. Тепліше буде, і ніякого шуму. У квадратній кімнаті холодно, чергові часом застуджуються. Поспішай, бо час не жде.

Хлопець взув валянці, хутенько вмився і пішов до квадратного приміщення, що знаходилося під Зоряною. Поряд зі слухавкою в стіні стояв стіл, біля нього — важка дубова лава. На столі папір, гостро підстругані олівці. У Зоряній стояла тиша.

Юрко взяв кілька аркушів паперу, поклав їх перед собою, вибрав олівець, приготувався. Але сон не йшов йому з голови. У нього було таке відчуття, ніби справді тільки що розмовляв з Червоною красунею та паном Хоткевичем, бачив їх наяву. Цікаво, що мала йому сказати Червона красуня? Ні, таки дивний сон. Скажи кому про таке сновидіння — ніхто не повірить. Хоча що ж незвичайне в цьому сні? Про все це не раз він і сам думав, говорив з матір'ю, Лесею, лейтенантом.

Нарешті в Зоряній рипнули двері. До кімнати хтось зайшов. І тут же почувся голос Маєра:

— Прошу вас, дорогий мій вчителю, до столу. Тут ми зможемо поговорити, і я певен — ніхто нам не заважатиме.

— О, — почувся незнайомий густий басовитий голос, — який чудовий стіл! Що я бачу? Найкращі паризькі коньяки і чорна ікра. Штандартенфюреру Отто Маєру можна лише позаздрити.

— Ми чекали вас, мій генерале, — улесливо мовив Маєр, — і зустрічаємо вас, як найдорожчого гостя.

Почулося рипіння стільців, брязкіт посуду, дзвін келихів.

— Вип'ємо, мій генерале, — піднесено вигукнув Маєр, — за нашу остаточну перемогу над більшовиками!

— Не будемо даремно витрачати коньяк, — прогув Дітмар, — краще піднімемо келихи за нашу зустріч і за порятунок мого найкращого учня — Отто Маєра.

— За нашу зустріч! — покірно повторив Маєр. — А наступний келих за перемогу!

— Навіщо? — байдуже запитав Дітмар. — Навіщо піднімати келиха за те, чого нема і не може бути. З таким же успіхом можна підняти келиха за вічну юність нашого фюрера — Адольфа Гітлера.

— Не розумію вас, мій генерале! — розгублено промимрив Маєр.

— Краще вип'ємо за нашу зустріч, а потім поговоримо про приємні і не досить приємні речі.

У Зоряній пролунав дзвін келихів, і на якийсь час запанувала мовчанка. Потім знову задзвеніли келихи, почувся голос Маєра:

— За вас, мій дорогий учителю і пораднику.

— Дякую, — відповів Дітмар. — Я навмисне взяв на себе розслідування причин загибелі «чорних кентаврів», щоб врятувати свого улюбленого учня від військово-польового суду або відправки на Східний фронт.

— Спасибі, мій генерале, — улесливо белькотів Маєр.

— Над тобою, Отто, — зловісно мовив Дітмар, — нависла неабияка небезпека. Рейхсміністр Гіммлер страшенно гнівається. І на це є причини. Подібні школи знаходяться у віданні абверу. І гер Гіммлер, намагаючись довести свою відданість фюреру, теж наказує готувати диверсантів для засилки у тили ворожих військ. І раптом такий конфуз! Під час пересилки в пункти призначення гине весь випуск диверсійної школи. Виходить — ворожа розвідка точно знала про час вибуття диверсантів. Навіть більше — танкетки і фургони були заміновані. І магнітні міни були підготовлені до вибуху в точно визначений час. Що це, випадковість? Хто інформував ворожу розвідку, допомагав знищити диверсантів?

Дітмар, мабуть, чекав відповіді і нетерпляче постукував пальцями по столу. Але Маєр мовчав. І тоді знову заговорив Дітмар:

— Бригаденфюрер фон Лау звинувачує штандартенфюрера Маєра в злочинному недбальстві. Навіть більше — вважає, що розвідка противника зуміла одержати найсекретніші таємниці завдяки зраді полковника Маєра.

— Що? — видихнув Маєр. — Лау звинувачує мене в зраді? Це брудний і мерзенний наклеп! Я вірою й правдою служу великому фюреру!

— Все це красиві слова і не зовсім доречні фрази, — сухо кинув Дітмар. — Я вважав, що мій учень Отто Маєр більш кмітливий і далекоглядніший.

— Я не розумію вас, мій генерале, — мало не простогнав Маєр. — Я чекав будь-яких звинувачень, але не підозрінь у зраді. Справа фюрера для мене понад усе!

— Подібні заяви, — спокійно зауважив Дітмар, — не роблять честі полковнику Маєру.