Віктор Васильович Савченко - Тільки мить, Віктор Васильович Савченко

З брошурою ознайомились, хоч не все в ній і зрозуміли… Твоє місце в солідному відділі, де розв’язуються важливі наукові проблеми.

— Ви за фахом геолог? — запитав я.

— Точніше, маркшейдер. Хоча вчений ступінь маю кандидата технічних наук.

— Отже, з роботою уран-свинцевого годинника знайомі?

— У загальних рисах…

У дверях з’явилася Марія. Чоловік ураз нашорошився. Поблажливість на його обличчі поступилася місцем подиву. Марія привіталась і, поставивши каністру та кинувши поряд ганчірку, попрямувала знову до скель. Гість провів її хтивим поглядом.

Я подумки посміхнувся і сказав:

— Щойно ви показували документ, у якому значиться, що лабораторія формально належала вам.

— Авжеж.

— Я сказав: належала — в антропогені. А ми зараз — у тріасі, за двісті двадцять п’ять мільйонів років до того, як вам її передадуть.

Я став у дверях ззовні, очікуючи, що скаже зайда. Але гість тільки кліпав очима, силкуючись взяти втямки смисл почутого. Мабуть, мені це здалося, але на його обличчі я вгледів не лише злість, а й заздрість.

— Хе-хе. А чим ти доведеш, що ми перебуваємо в тріасі, а не десь, скажімо, в Криму?

— Докази будуть…

Учителю, надія на те, що хтось визволить нас з ув’язнення, надто хистка. Тому ці рядки пишуться вже не як звіт про перебування в мезозої, а як приватний щоденник. Оповідь і надалі вестиму у формі звертання, до якої я вже звик. Завважу, звикати до чогось або когось — риса мого характеру. Свого часу я звик до мого колишнього начальника Браїлка, потім — до думки, що нам з ним не по дорозі. Пізніше я звик до Вас, і цю звичку Ви зміцнили своєю людяністю і терпимістю до моїх ідей. Я звик би і до Славка, адже він, попри гонор, виявився порядною людиною. А от чи звикну до життя в мезозойській ері, та при таких сусідах, як архозаври і Григорій Гурович Пойда, певності не маю.

— Хай буде на твоє, — поблажливо сказав він. — То де, ти кажеш, ми зараз? У тріасі? — В його голосі вчувалася погано прихована іронія.

Замість відповіді я подав йому камінь, який підняв поблизу.

— Ось, прошу. Визначте самі вік цієї породи. Прилад у робочому стані.

— Ну, коли те було! Ще в студентські роки…

— Тоді вам доведеться повірити результатові мого аналізу.

Я заходився біля уран-свинцевого годинника, не сказавши, однак, що його модифіковано і що тепер він вибірково аналізує тільки ті ізотопи свинцю, які утворилися при розпаді безпосередньо урану. Отже, точність методу набагато зросла.

Та вік породи з українського кристалічного щита, якій не вистачало 225-ти мільйонів років, щоб її можна було вважати за таку, яку відібрано і проаналізовано в антропогені, враження на нього не справив.

— А ще які докази ти можеш навести? — запитав він з виглядом офіційного опонента.

— Докази не забаряться прийти до вас самі, — відказав я, вимикаючи прилад.

Пойда, натягнувши піджак, вийшов. Я піймався на думці, що багато віддав би зараз за те, щоб убратися в такий костюм, як у нього, пов’язати краватку, взути начищені до блиску черевики і показатись Марії. Але ця думка враз і згасла… Сонце тим часом підбивалося до зеніту і пекло немилосердно. Пойда топтався по власній тіні, роззирався довкола.

— Якийсь південний край… — мовив він, витираючи носовичком впрілого лоба.

— Якщо не екватор, — зауважив я. — Тут день триває рівно стільки ж, як і ніч.

— Рівнотривалість ще нічого не значить.

— Принаймні через кілька днів стане відомо. Якщо день або ніч не подовшають — значить, екватор.

Він подивився на мене уважно; очі його тепер нагадували закопчені сажею скельця — в них не було ні іскринки.

— Ти що, збираєшся сидіти тут кілька днів? — поцікавився.

— Аби тільки не все життя, — відказав я. По цих словах зайшов у лабораторію і, піднявши кришку над пультом хрономашини, витяг і сховав до кишені запобіжник.

Знадвору почулося:

— А тут є де скупатися? Річка або ставок…

— Знайдеться. — Я покосився на каністру. Крізь пластик проглядалася вузенька смужка води, на самому дні. — А як сталося, що ви опинилися в лабораторії? — запитав я.

Відповідь надійшла не одразу:

— Наказ про передачу лабораторії вже тиждень, як було підписано, а її самої — катма, От ми й вирішили підстерегти… Ну, а потім спокусила червона клавіша з написом “в дорогу”. Я міркував: будка не на колесах, авіаційного гвинта теж не видно. Яка ще може бути дорога? Отож і тицьнув пальцем.

— А куди поділися звідси два зошити?

— Не знаю. Мабуть, Чумак забрав. Я зайшов уже по тому, як він тут побував.

Мені трохи відлягло від серця. Адже інструкція, в якій наведено детальну схему хрономашини, залишилась у Вас. І, отже, зажевріла надія. А раптом знайдеться хтось, спроможний відтворити мою конструкцію…

Учителю, досі погода виявляла нам гостинність. На небі — ні хмаринки, слабкий вітрець перебирав пір’їстим листям “ананасів”, стебельцями хвоща, хилитав кущики рослини, схожої на бамбук. Щоправда, сонце тут надто палке. Щоб сховатись від його променів, Марія закуталася хусткою по самі очі і здаля була схожа на колгоспницю, що в спеку порається на городі. Тим часом гість з антропогену, посмоктуючи цигарку, уважно оглядав місцевість. Погляд його спинявся то на протилежній горі, яку на дві третини було вкутано в зелену мантію лісу, то на стовпі диму на скелях, біля якого стояла Марія… Невдовзі вона помахала нам рукою, запрошуючи на обід. Ми зачинили лабораторію і рушили до скель. Коли ми вже були на півдорозі до табору, я відчув, як у вусі щось клацнуло. Потім — у другому. По миті запала тиша: жодного комашиного дріботіння, жодного шелесту. Якби не звуки наших кроків, я подумав би, що оглух. Нашорошився і мій супутник. І тут повз нас майнув якийсь невидимий потік. Здавалося, поряд пронісся птах-велетень.