Віктор Васильович Савченко - Тільки мить, Віктор Васильович Савченко

Поміркувавши, Марія відказала:

— Якщо нічого не буде, то й нас не буде. І, отже, нікому буде фіксувати, що таке простір.

Такий хід думки мене засмутив. Згадав свого колишнього начальника Браїлка, який полюбляв казати: “Всі мої наукові статті написано на конкретному матеріалі. Їх ніби цвяхами прибито до теми досліджень. І ніхто ніколи не сумнівався в їхній істинності. А чого? Бо істина для мене завжди була в факті, а не в його абстрактному осмисленні”.

Тим часом Марія, мабуть, усвідомивши некоректність своєї відповіді, сказала:

— Виходить, все, що ми бачимо, — то тільки орієнтири? Не буде орієнтирів — не буде й простору? Що ж таке простір?

— Хм… Простір. — Я розрівняв пісок, який, немов дивовижними письменами, був розписаний сотнями лап, і почав пояснювати свої міркування щодо простору, підкріплюючи їх формулами. Не стану наводити тут математичні аргументи, з допомогою яких я намагався переконати Марію в своїй концепції простору (вони Вам відомі з брошури). Та вже після формул вакууму і нульового світіння в вакуумі я помітив, як очі її почало затягувати туманом. Коли ж я в своїх поясненнях перейшов до зв’язку між простором і часом, вона сказала:

— Досить, Олексо, я все зрозуміла.

— Що ж ти зрозуміла?

— У чому полягає зв’язок між простором і часом.

Така заява мені здалася дещо зухвалою, і я поцікавився:

— Так у чому ж він — той зв’язок?

— У тому, Олексо, що тобі не вистачить часу, щоб пояснити мені, що таке простір.

Її дотеп мене більше засмутив, ніж розвеселив, бо він свідчив про неспроможність Марії до абстрактного мислення. А мені ж так хотілося мати близьку людину, яка б мене у всьому розуміла. Або принаймні намагалася б зрозуміти. Та цьому почуттю не судилося розгулятись, бо з лісу, який ми й на мить не лишали без уваги, вийшов велетень-текодонт і, обіпершись на хвіст, став оглядати місцевість. Хоч він і був від нас метрів за чотириста, але ми відчували його погляд. У тому погляді була гіпнотична сила, яка спочатку пришпилила нас до місця, а потім кинула до скель з такою швидкістю, ніби обірвалася туга гума, якою нас було припнуто до землі поряд з кістяком. Та ящір, мабуть, уже зігнав свою злість на смугастих. Він обійшов гай і подибав на захід… Тим часом сонце починало припікати. Я заходився напинати тент над невеликою розщілиною. Та мені не вдалося зробити затінок, бо погукала Марія:

— Олексо, глянь-но!

Лабораторія ніби нікуди й не зникала. Ми очікували, що ось-ось відчиняться двері й з’явиться Славко, а може, й Ви, Мирославе Петровичу. Ми дякували випадку, що машина з’явилася по тому, як закінчилася текодонтова розправа. Але минали хвилини, а двері не відчинялись.

— Мабуть, прислали без пасажира, — висловив я припущення.

На підлозі головою до дверей лежав незнайомий чоловік. Руки з білосніжними манжетами були витягнуті вперед, ніби він випав з поїзда, збоку лежав чорний портфель. Чоловік, який уткнувся обличчям у пластик підлоги, поворухнувся, його бліді, непропорційно великі кисті поступово оживали, пальці почали повнитися силою. Свіже повітря, напоєне запахами тропічної зелені, мабуть, подіяло на нього цілюще. Я пригледівся і впізнав чоловіка, який підмовляв мене колись перейти у відділ Мурченка.

— Маріє, — сказав я, — сходи по каністру.

Пасажир поволі приходив до тями. Наслідки часового прискорення згубно подіяли на його здоров’я. І тут я подумав, що гість опинився в тріасі через якесь непорозуміння. Бо якби все відбувалося за інструкцією, то він до того, як натиснути на клавішу, мав би ковтнути пігулку.

Хоч як вабило подивитись, чи замінено блок живлення, але я не наважувався. Раптом чоловік зітхнув і, відірвавши нарешті голову від підлоги, подивився спідлоба каламутними очима.

Я підійшов до пульта і, відхиливши кришку, зазирнув усередину. Враз мене ніби окропом обдало. На реакторі стояв той самий інвентарний номер. Отже, на паливі одного й того ж реактора пересувалося двоє людей на часову відстань у 270, троє — на 45 і ще один — на 225 мільйонів років. Виходило, що коли в атомному реакторові і залишилася якась дещиця палива, то її не вистачить і на півдороги до антропогену порожняком. “Пірат! — подумав я про чоловіка, який сидів на підлозі. — Він захопив хрономашину хитрістю чи силою…” Задихаючись від злості, я вийшов. Нерухоме обличчя зайди, на якому рот і вусики ніби було взято в дужки двома глибокими зморшками, здавалося мені маскою сплячого клоуна. Раптом очі чоловіка стали оживати і по миті вже поблискували двома шматочками антрациту. Маска ворухнулася, він промовив:

— Що сталося? Чому я тут сиджу?

— От, от… Чому ви сидите в нашій лабораторії? — відказав я, навіть не намагаючись приховати обурення.

Мій агресивний тон подіяв на нього збуджуюче. Чоловік уже цілком отямився, і я побачив перед собою бійця, якому байдуже, з ким стати на герць.

— Була ваша, — сказав він.

Хоч я певною мірою і підготував себе до того, що в нас можуть забрати лабораторію, проте від двох коротких слів, вимовлених зайдою, мені стало кепсько.

— П-поясніть, — промовив, тамуючи тремтіння в голосі.

Чоловік підтягнув ближче портфель і, клацнувши застібками, підняв кришку. Він дістав аркуш і простягнув мені.

То був наказ про передачу автономної блок-лабораторії з усім обладнанням у відділ Мурченка.

Я довго вивчав той наказ. Заважали чорні очі чоловіка, який сидів, обіпершись спиною об лабораторний стіл. В них світилося щось схоже на співчуття. Моє мовчання він, мабуть, зрозумів, як приголомшеність.

— Та все ж ясно як білий день, — пішов у наступ гість з антропогену. — Цей приладний блок тепер належить нашому відділу.

Я перебив його, простягаючи аркуша:

— Все правильно. Ця лабораторія, справді, належатиме вашому відділу. Але в майбутньому. Через 225 мільйонів років. — Повагавшись, я додав: — Якщо тільки те майбутнє для нас з вами настане.

— Годі, Олексо, — незлобно сказав чоловік, зводячись на ноги. — Ми давно стежимо за твоєю діяльністю…