Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

— Ні, Вундстоне, — як до рівного, звернулася Тійока. — Я молода, і для мене це все надто висока ставка. До того ж ви там гуртом, а я тут лишаюся сама. І не на один мі сяць. Тому прошу виконати бодай одну умову: проводити сеанси першого, сьомого і тринадцятого числа кожного місяця японською мовою. Не забудьте перекласти ці дати на періодичність зміни мого коду. Так мені легше буде пояснити Кет період акліматизації в міражних явищах пустелі.

Цю умову буде трохи важче виконати, місіс, — у за думі мовив Х’ю й пройшовся кабінетом. Тійока стояла біля високої кам’яної вази, стискаючи в пальцях довгий коляк гледичії. У серці Вундстона ворухнувся жаль: «Яка з неї диверсантка? Навіть інтелектуальна. Вона з’явилася на світ для материнства і великої любові, та цей світ розбестив її грішми і продав її красу». Водночас Х’ю розмірковував про химерну систему самозбереження «Релікта», яка рятувалася на кістках своїх агентів. Вундстон шукав гарантії і не знаходив: надто багато обставин стояло на заваді її і його життя. «Вона одурила природу й одружилася з розумним Кукудзі, щоб сяяти в суспільстві. І, можливо, зраджувати чоловіка. Але вона помилилася, бо талант не має часу на раювання в житті. Геній великий у самотині творчості. Тійока вирішила стати знаменитою сама і одурила себе», — дійшов висновку Х’ю, але йому не хоті лося, щоб чергова Кароліна не повернулася з прогулянки по пустелі. Він не втримався, наблизився до Тійоки і майже в самісіньке вухо проказав:

— Не ходіть на прогулянки в пустелю з Пітером Гоулдом. Завжди просіть з собою Кет. І беріть пістолет Кукудзі. — Вундстон відсторонив від себе Тійоку. — Ви чарівні.

У німому здивуванні дивилася Тійока на Х’ю в широких штанях, велетенській сорочці, з ледь приплюснутою головою на похиленій шиї, дивилася й не розуміла, чим вона пробила шкаралупу його жорстокого серця й збудила до милосердя. «Можливо, коли збираються до гурту лише підлі й невситимі до грошей, межи ними теж народжується любов?» — розхвилювалася Тійока і вдячно поцілувала Х’ю в м’які, з присмаком тютюну губи.

— У вас ще все попереду, сер.

Х’ю розгубився й не встиг нічого відповісти, бо за Тійокою зачинилися двері.

Хілда Брайнт вийшла з ліфта на верхньому майданчику телевежі й зупинилася перед вузькими, теж схожими на ліфтову клітку, дверима, відімкнула їх власним ключем і опинилася в напівсферичному кабінеті з високою, на всю стіну панеллю та довгастим столом, за яким сидів Джой Блеклі.

— Не запізнилася? — весело запитала Хілда й опустилася в крісло.

Жвавий, ще молодий Блеклі мовчки дивився на Хілду відсутнім поглядом і ніби згадував, де й коли він бачив цю жінку. Глибока зморшка залягла в його міжбрів’ї, а чорні, з антрацитовим блиском очі наче вкрилися невидимим попелом, і від того стали матовими й холодними. У правій руці Джой тримав олівець і механічно вертів його пальця ми, прислухаючись до рівного гудіння апаратури.

— Мабуть, ще зарано, — сказала Хілда й розшморгнула блискавку на шкіряній торбинці, добула звідти чекову книжку, свою улюблену ручку «Реіікап» з синім водостій ким чорнилом і виписала на ім’я Джоя Блеклі двадцять тисяч доларів.

Пискнув короткий сигнал, аж Хілда здригнулася, і Блеклі ожив, ніби виринув з вакууму.

— О, ви вже тут? Я вас радо вітаю, міс! — вигукнув Джой і, немов з катапульти, вилетів з малого крісельця. — Я трохи затримався на сеансі з погребом Гленда. Поки все йде чудово. Я приготував до вашого візиту ось цей невеличкий ролик.

Хілда тільки водила очима за метким Джоєм. Клацнув тумблер, і на панелі замигтів екран радіоскопа.

— Це нова партія матеріалу, — пояснював Джой, коли на екрані почали з’являтися трохи розгублені обличчя жінок, чоловіків і дітей. — Зверніть увагу на їхні очі. Ніщо так не реєструє стан душі, як людські очі. Ні-ні, то Гленд. Я локалізував його від біошоку, — коментував Джой, стаючи поряд з Хілдою і тикаючи вістрям олівця в напрямку екрана. — Помічаєте, в погляді кожного, особливо у дітей, здивування, навіть захоплення. Поки що я настроюю їх біочастоту на мій імпульс. Ось перша вправа — надія на те, що саме в таких підземеллях, де вони зараз знаходяться, Америка переживе атомний апокаліпсис. Гляньте, вони плачуть і цілують старого Гленда. А зараз почнеться най цікавіше: радіоімпульс другої вправи — росіяни готують революцію в Штатах, яка принесе нам голод і нещастя. Символіку я взяв з голови одного куклукскланівця під час його істерії. Даю підсилення…

Хілді різонуло вуха: так нестямно кричать тільки ті, хто падає в прірву.

— Руські і негри — наші вороги і ганьба планети!

— Америка або ніхто!

— Напалм на червону коросту!

Джой стишив звук і озирнувся на Хілду. Навіть він, перебачивши усякого під час зйомок у підземеллі Гленда, здивовано підвів брови: Хілда перебувала в стані сатанинського блаженства. Очі в неї палали, ніби вона сама йшла на чолі тих головорізів у білих балахонах, обличчя мінилося й вигравало рум’янцем. Хілда вже бачила свою армію рабів, прикутих до чорної невидимої галери безуму сплеском радіохвиль, отруєних чадом садизму.

— Геніально, — прошепотіла, підносячи вгору розкриті долоні, ніби молилася до радіоекрана. — Боже, невже це правда? Невже ти благословив нас зробити з людьми те, чого й сам не міг вдіяти своїм всесиллям? Блаженство й ненависть, тупа покора й невситима помста, планета геніїв і планета дурнів — це все буде в руках тобою обраних, о боже праведний і єдиний! — з надривом простогнала Хілда й закрила обличчя руками, здригнулася й завмерла, ніби скам’яніла чорним ідолом.

Джой вимкнув монітор і зупинився в нерішучості.

— Я вірила, що остання війна минеться без розору і крові, - мовила Хілда, полегшено зітхнувши. — Чи не про відати нам на радощах містера Гленда? Я зголодніла, а Гленд любить здивувати делікатесом з свого вічнозеленого раю.

— Я не проти, але за