Іван Іванович Огієнко - ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Товариство "тимчасово" закрили — і більш ніколи не відкривали. Наказ цей жорстоко прибив розвій української літературної мови, бо знову звузив її тільки до самого красного письменства. Відтоді стали забороняти вживати слів Україна, український, а то й Січ, козак і т. ін. Остаточно прибив також і розвій нашого окремого правопису — це був удар по т. зв. "кулішівці": українці мусять писати загальноросійським правописом (забули додати, що це ж правопис староукраїнський!) Але в цей час уже відродилася Галичина, у Львові розпочався національний рух, і наша літературна продукція по цій катастрофі подалася за кордон, і була там аж до 1905-го року. Львів помалу стає осередком українських друків, а разом зі Львовом ще й інші міста в Европі, наприклад, Женева, Прага.

Наказ сильно вдарив по всій українській культурі. П. Куліш кинувся був до поляків, і вступив на службу в Варшаві, але з того нічого путнього не вийшло. Українського вченого Павла Житецького (1836-1911) вислано року 1875-го на заслання на північ до Вятки. Року 1875-го за українофільство був звільнений з Київського університету проф. Михайло Драгоманів (1841-1895), а наступного року він змушений був покинути батьківщину й оселився в Женеві в Швейцарії. Тут Драгоманів повів широку культурну працю, яка впливала й на розвій української літературної мови.*

* Див.: M. Cмужка. Драгоманов у боротьбі за народню мову й літературу в Галичині // "Критика", 1933 р., ч. І, с. 38-43, Львів.

На літературному конгресі в Парижі Драгоманів гостро запротестував проти цензурного наказу 1876 року 53, познайомивши Европу з цим варварством. Ближче познайомившися з європейською культурою, Драгоманів накреслював широкі рамки для української культури, а разом із тим і для мови: "Стояти ногами й серцем на Україні, свої голови держати в Европі, а руками обіймати всю Слов’янщину". Цей заклик до європеїзації привів Драгоманова до важливого й мовного вирішення, що то таке народ, народний, народність. Він писав у "Громаді" 54: "Давно вже пора закинути звичку звати народом тільки селян-хліборобів, а признати народом усіх, хто робить корисну громаді працю", тому він хотів бачити народність у формі, але не в змісті,— в змісті треба європеїзуватися. Таким чином, розвій української літературної мови поволі поширювався й ставав на широкі тори, відмінні від попередніх. Стало ясним, що в розвої літературної мови не можна всеціло рівнятися на самий народ, особливо змістом. "Народний" — це всенародний, а не простонародний.

Працював Драгоманів і над поліпшенням правопису, й його система відома під назвою "драгоманівки".*

* Див. про це далі, розділ XVIII.

І те, чого не можна було друкувати в себе, друкувалося тепер у Львові чи в інших містах. Так робив Куліш, друкуючи свої переклади у Львові, а свого "Дзвона" не побоявся видати 1893 року навіть у Женеві в Драгоманова, але більшість робити так, звичайно, боялася.

А урядові скорпіони на українське слово не спинялися й далі, і 8 жовтня 1881 року знову заборонявся український театр, а окремі його вистави поставлено "въ зависимость отъ усмотрЂнія высшихъ мЂстныхъ властей в каждомъ отдЂльномъ случаЂ". Дозволено друкувати словники української мови, але російським правописом. Року 1892-го 8 січня заборонено перекладати з російського й цензурі взагалі наказано "сокращать число малороссійскихъ произведеній въ цЂляхъ чисто государственныхъ". Року 1894-го знову підтверджено наказа не допускати ввозу українських книжок з-за границі, а через рік, 2 грудня року 1895-го, заборонили навіть збірники, українські дитячі читанки, "хотя бы по существу содержанія они и представлялись благонамЂренными". На Київськім археологічнім з’їзді 1899 року заборонили читати реферати українською мовою. Б. Грінченко від руки писав друкованими літерами книжечки для своїх школярів, бо цензура друкувати не дозволяла. А 21 липня 1914 р., по оголошенні війни з німцями, зараз же позакривали всю українську пресу... Далі йти з скорпіонами, здається, не було куди!

Отож, московські скорпіони на українське слово, що розпочалися ще в XVII столітті паленням наших книжок, а в 1720 році вилилися в жорстоке Петрове "Малороссійскихъ книгъ впредь никакихъ не печатать!", не спинялися й усе XIX століття. Та чи спинилися вони хоч тепер? Ось цими скорпіонами й пояснюється, чому українська літературна мова розвивалася так мляво й так вузько і йшла в своєму розвоєві часом крутими стежками та колючими обміжками.*

* Про всі цензурні скорпіони на українське слово докладно розповідаю в своїй праці 1918-го року "Українська культура", с. 138-142, 159-160, 206-217. Див. ще: "Объ отмЂнЂ стЂсненій малорусскаго печатнаго слова" // Записка Рос. Академії наук, 1905 р.

Ці урядові скорпіони викликали глибоке подратовання серед українців, бо українська книжка переслідувалась не за зміст, а за саму форму, за мову. Розвиток літературної мови завжди йде в парі з розвоєм літератури, а нам цю літературу забороняли. Глибоко били ці заборони й по самій українській культурі, особливо такі, як заборона 1892 року перекладів на українську мову.

Усі заборони українського слова були незаконні — це були тільки заборони адміністративні, хоч і мали часом царське затвердження, їх боялися прилюдно оголошувати, щоб не викликати сміху в Европі. Вони ніколи не переходили звичайною дорогою законів — через сенат, завжди були таємними й ніколи не оголошувалися, а через це часом не було одної лінії й серед адміністративних їх виконавців. Ця московська політика супроти українського слова сильно понижувала в Україні освіту й дійшло до того, що відсоток неграмотних в Україні був у 2,5 раза більший, як у Росії...

В березні 1905 року Російська Академія наук випустила Записку: "Объ отмЂнЂ стЂсненій малорусскаго печатнаго слова", — ні один український твір ніколи так не висміяв цих урядових скорпіонів, як зробила ця Записка.

XIII. КАМЕНЯРІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Цензурні урядові заборони сильно спинювали належний розвиток української літературної мови — спинювали, але не спинили. Мова росла вглибину й ширину, й поволі ставала справді літературною, з полтавсько-харківсько-київською основою.

Розвиток української прозової мови, добре розпочатий Квіткою, з часом невпинно ішов усе вперед, і це був найцінніший для нас розвиток, хоч іще помітно відчувалася невиробленість її. Зате Марко Вовчок (1834-1907,