Ігнасіо Карденас Акунья - Загадка однієї неділі

я вважали, що вони не матимуть достатніх доказів, щоб мене зробити винним, і це нас не дуже турбувало. Хоч я і спромігся переконати адвоката у справі з квитком, він вирішив не використовувати цього ні для захисту, ані для обвинувачення, бо, як він слушно зауважив, ішлося б про квитки, придбані, продані й одержані особами, яких уже не було в живих, — Вертьєнтесом, карликом і Сусанною, — а оскільки виграшний квиток — це чек на пред'явника, то будь-які міркування з цього приводу, не підкріплені незаперечними свідченнями, не мають юридичної ваги. Тому, маючи у своєму розпорядженні нечисленні дані, які нам пощастило зібрати разом, адвокат прийняв бій, але програв його. До того ж за обставин, які й так обтяжували моє становище: адже я викликав роздратування у багатьох високопоставлених осіб і тому одержав максимальну кару, яка передбачена законом за мої гадані злочини. Перші дні перебування у в'язниці я з гіркотою перебирав у думці всі свої помилки.

А потім поступово мій мозок почав працювати чітко, точно, логічно, — та нічого іншого мені й не лишалося, тільки міркувати… міркувати… міркувати. У мене був один незмінний пункт, до якого я постійно повертався в своїх міркуваннях: Макейра. Раніше я вважав себе за бовдура кожного разу, коли дозволяв цій думці виникнути в моїй голові. Але тепер на нього вказували вагомі аргументи, і я заходився аналізувати їх…

Перше: у трьох випадках, коли я тікав, поліція легко знаходила мене в тих місцях, про які знав тільки він.

Друге: у в'язниці я дійшов незаперечного висновку, що «хлопчиком», з яким Макейра сперечався увечері, коли я приходив до нього додому після того як мене побили сенаторові посіпаки, був не хто інший, як карлик Бламбіно.

Трете: Макейра подзвонив до мене в контору того вечора, коли під мої двері підкладено було бомбу, щоб повідомити мене про несправність автомобіля. Яка в нього була потреба дзвонити мені з цього приводу у такий пізній час? Очевидно, він подзвонив мені тільки для того, щоб упевнитися, чи я ще живий.

Четверте: враховуючи, що Бламбіно продавав лотерейні квитки на розі вулиць Дванадцятої та Лінеа, більш ніж вірогідно, що Вертьєнтес купив у нього квитки, щоб подарувати їх Сусанні, коли обоє їхали в машині, якою керував Макейра.

П'яте: однією з гидких рис тодішньої Гавани було те, що жінки, котрі дотримувалися такого способу життя, як Сусанна, мали звичку наймати шоферів із привабливою зовнішністю, з якими вступали в інтимні стосунки.

Всі ці аргументи в тій або іншій формі спадали мені на думку ще до тбго, як мене було заарештовано в «Ронді». Чому ж зобов'язаний я тією винятковою наївністю, яку виявив, не збагнувши зв'язку між Макейрою та подіями, що сталися? Я й тепер задаю собі це питання. Мабуть, у його образі я уявляв собі людину, котру так прагнув знайти в цьому світі вовків, людину, яка не була б такою брудною, як інші, в тому числі і я. Ця помилка коштувала мені дванадцяти років ув'язнення і смерті ще однієї ні в чому не винної жінки.

— Як це? — вигукнув лейтенант. — Кого ви маєте на увазі, Аресе?

Рене також виглядав здивованим, хоч лише допитливо позирав на мене.

— Цієї деталі ви, звичайно, не знаєте. Та ось послухайте. — Сунувши руку до кишені, я витяг вирізку з газети, яку зберігав уже років десять. — Це відноситься до 1952 року, — пояснив я і заходився читати: — «Прикрий інцидент в одному селі. Гуана-хай, З грудня. (Телеграфом). Учора ввечері було збито машиною стареньку Каталіну Герру, відому під ім'ям Каїти, коли вона перетинала вулицю Есперанса, направляючись додому. Сеньйору Герру негайно доставили до місцевого пункту медичної допомоги, де вона за кілька хвилин померла. Людина, котра її збила, їхала в чорному «кадиллаку», номер якого лишився невідомий, проте якийсь Оскар Техера, продавець кіоска, що міститься на розі, заявив, що чоловік, міцної статури, зі світло-блакитними очима і рудуватим хвилястим волоссям, зодягнутий в елегантний чорний костюм, незадовго до нещасного випадку купував у нього сигарети, після чого сів у свій чорний «кадиллак», який стояв навпроти. На жаль, продавець не запам'ятав номера автомобіля. Поліція вже почала розшук винуватця пригоди. Ісідро Трельес, ваш кореспондент». Опис, — як ви, певно, помітили, — не що інше, як словесний портрет Макейри.

— Опис напрочуд точний, — підтвердив Рене. — Але я так і не втямлю, які мотиви мав Макейра, щоб убивати Каїту. Ця смерть здається мені цілком безглуздою.

— Не зовсім так, — заперечив я. — Він прагнув знищити людину, котра могла засвідчити його інтимний зв'язок із Сусанною. Він знав мою версію вбивства, знав, що рано чи пізно я вийду на волю, і коли не зможу довести, що він був Сусанниним коханцем, то він зможе почуватися досить упевнено. І він-таки почувався впевнено. Тільки ось…

Лейтенант підвівся. Я теж, але, побачивши, що Рене пошкрябує ліву щоку, немовби сумніваючись у чомусь, зрозумів, що кінець іще не настав.

— Між іншим, Аресе, — мовив він, — а що сталося з «Балериною»?

Я сумно всміхнувся.

— На моє прохання Алісія зберігає картину у себе. Вас вона цікавить?

— Цікавить.

— Тоді я вам надішлю її. Для мене це було б надто тяжким нагадуванням.

Я вже втратив надію, що піду звідти, а все ж не міг утриматись від одного запитання. Це було якесь нездоланне і жагуче бажання, яке я, проте, прагнув висловити якомога природніше. Коли заговорив, відчув легкий дрож.

— А як Гленда? — промимрив я. — Що відомо про неї?

Вони блискавично перезирнулися. Легка усмішка немовби зародилася в куточках рота у Рене.

— Вона живе серед нас, Аресе. Вийшла заміж і працює викладачкою.

Лейтенант весело поплескав мене по плечу.

— Щоби повністю задовольнити вашу цікавість, Аресе, скажу вам, що й сенатор, і, певна річ. Сото Падуа втекли до Сполучених Штатів; Рамераль, навпаки, виїхав до себе на батьківщину, ліквідувавши свої справи на Кубі.

Вони провели мене до