Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я знайшов Ангеліну на кухні. Вона саме шаткувала капусту на борщ. З порогу я відразу ж випалив:
— Чому ви мені нічого не розповіли про мою матір?
— Хто тобі сказав? — Ангеліна відклала ніж і зблідла.
— Я все чув… Вони… Двоє… Кульгавий та Пишногруда… — дихання в мене збивалося, і я не міг навіть як слід сформулювати речення.
Після моїх слів вона вражено опустилася на стілець:
— Гросмейстер і Мирослава… — прошепотіла, і її зіниці звузилися, а губи стиснулися в нитку.
Я злісно, неначе вогняною кулею, жбурнув в неї питаннями:
— Що ви знаєте про мене? Що ви знали про мою матір? Чому вона померла? — і дивився їй просто в очі, бо більше не мав наміру знову грати в мовчанку.
Ангеліна лагідно сказала:
— Сідай послухай, — її очі потепліли, вона секунду помовчала і нарешті відповіла: — Так, я знала твою матір. Заспокойся, я все тобі розповім…
Я сів поряд на стілець, але ноги в мене нервово трусилися.
— Ми з твоєю матір’ю були подругами, — тихо вела далі Ангеліна, — але так сталося, що твоя мати померла дуже молодою…
— Як вона померла? Її вбили? — запитав я, і моя рука автоматично вп’ялася в холодне металеве бильце стільця.
— Ні,— хитнула головою Ангеліна. — Вона сама так вирішила. У неї були важкі пологи, і коли прийшов час вибирати, кому жити… Вона вибрала дітей.
— Дітей?
— Ну, дитину… Тобто тебе, — опустила очі Ангеліна.
— Як ви могли нічого мені не сказати?! Як? — я дивився в її обличчя, яке за роки, проведені разом, вже стало для мене рідним, і відчував, що вона знову щось від мене приховує. Від цього мені щосекунди ставало дедалі мерзотніше.
Ангеліна знову лагідно поглянула на мене:
— Я не хотіла зробити тобі боляче… Коли прийшов би час, я б тобі все розповіла…
— Вони торгувалися з дядьком Іваном за мене… І він мене здав! — підскочив я на ноги. — Звідкіля вони знали, що я тут? Як ви мені це поясните?!
— Заспокойся! Сядь!
— Ні,— я розпачливо хитнув головою. — Ні! Подумати тільки, а я вважав, що знайшов собі сім’ю!
— Сядь! — теж підвелася Ангеліна і простягнула до мене руки. — Тобі нічого не загрожує, поки ти зі мною!
Я відступив від неї на крок. І несподівано прозрів:
— Ви… ви теж хочете мене використати! Як і всі інші!
— Ні… ні…— безпорадно захитала головою Ангеліна. — Я не хотіла тебе використовувати…
Я був уже далеко не дитиною… І не вірив їй. Я більше нікому не вірив. Тому розвернувся і побіг із цього будинку геть.
5Я йшов туманними міськими вулицями і почувався препаскудно. Хижий світ укотре оскалився на мене фальшивою доброчесністю, і з його рота звично стекла порція всюдисущої брехні.
У серці відбувалося щось незрозуміле. Таке враження, що в ньому відкрилася гігантська дірка. А через неї прошелили трубу, зіткану з крижаного вакууму. Труба тягнулася з безкінечних темних глибин безповітряного простору й губилася з протилежного боку космічної безодні. Дірка в серці пульсувала, і моїми жилами, замість живої крові, розтікалася чорна отруйна порожнеча…
Я довго блукав темним містом. Поночі зробилося зовсім холодно, я застромив руки в кишені джинсів, але вони все одно були як дві крижинки. Інстинкт самозбереження потягнув мене спочатку в людніші місця, а потім і до бару.
Бар мав назву «Пілот» і був оздоблений під воєнний літак. Я зайшов у напівтемне приміщення і мовчки сів біля сяючої хромованої стійки. Худорлявий бармен із сумними темними очима незворушно оглянув мене і запитав:
— Що будемо?
Я знизав плечима. Мені було однаково.
— «Б-52», — лаконічно запропонував він.
Я кивнув. За хвилину він поставив переді мною склянку і підпалив суміш.
Ну, що ж… Полетіли… Я швидко сьорбнув коктейль через соломинку. Так… Непогано… В грудях відразу потепліло. Політ наче розпочався нормально.
Потім я випив «Б-53». З абсентом. Після нього світ уже не видавався мені таким мерзотним.
Потім був «Допрацьований парашут»… кльова штука… видовищна. В мені знову прокинувся смак до життя. Коли я дійшов до «Лондонського туману» в якому й збирався тихо приземлитися, до мене підсіла довгонога білявка.
— Привіт, — звабливо всміхнулася і кокетливо повела плечиком. — Ти мене пригостиш?
— Звичайно! — автоматично кивнув у відповідь. — Ноу прóблем!
Замовив іще два «тумани» і поглянув на мою несподівану сусідку. Щось у ній було… Чорне коктейльне плаття, сережки у вигляді пікових сердечок… сірі очі, трохи кирпатий ніс… Крізь «лондонський туман» проступали до болю знайомі риси. Очі в мене розширилися — я раптом її впізнав:
— Миша?! — здивовано вилетіло в мене.
— Якщо ти забув, мене звуть не Миша, а Лариса… — всміхнулася вона нафарбованими блискучими губами.
— Та яка різниця, — п’яно всміхнувся я і подумав: «Миша чи Криса-Лариса»…
Бармен поставив перед нами ще «Лондонського туману». А я знову витріщився на неї, намагаючись зрозуміти, що в ній не так.
— Ти що, Мишо, зуби підпиляла?
— Я теж тебе люблю, Рудий! — єхидно відбила Миша.
— Лоро, не ображайся, — миролюбно провадив я і наново оглянув її.— Ти ж капітально змінилася, не впізнати. Справжня красуня…
Миша задоволено посміхнулася і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Via Combusta, або Випалений шлях», після закриття браузера.